Я и осень

              Я і осінь

Осінь вже ногою на порозі,
Обрива з дерев старі листки,
І останні мальви при дорозі
Гублять з сумом ніжні пелюстки.
   І вони печальні і самітні,
   І кому потрібна їх краса?
   Ледь прив»ялі, тихі й непривітні,
 Їх чарівність никне і згаса.
А коли розквітнуть сині весни,
Спалахнуть тюльпани, як вогні,
Мальви тоді сонячно воскреснуть,
І веселі будуть, не сумні.
   Та сьогодні осінь уже диха,
   Розкида печалі і жалі,
   Дощова й сира, а часом – тиха,
   Й така рідна небові й землі.
Осінь так на мене чимось схожа,
Гомінлива, інколи німа…
Лиш вона розрадить серце може,
Хоч в печалі часто і сама…
   Ось вона мінлива і сьогодні
   З грозами і вітром поспіша…
   …У осінній грається безодні
   Білим віршем знов моя душа…
І нехай полоще сіра злива, -
Чисто й легко в серці і в душі.
Я і в осінь радісна й щаслива,
Бо й тепер пишу свої вірші…
   Про осінні мальви при дорозі,
   У яких пожовкли вже листки,
   Про печаль, що бережно, в тривозі
   Обриває з квітів пелюстки…
І про все отут сказати мушу,
(Не сховаю радості в душі!)
Наповняю піснею я душу,
І складаю всі туди вірші…
   Наче осінь, бідна я й багата,
   Наче сестри, в світі з нею ми.
   Осінь є - сестра мені і мати,
   І вона, і я – немов з крильми…
І любов ясніє поміж нами,
І це, справді, видно наяву.
Вона мріє квітами й піснями, -
Я ж віршами дихаю й живу…