Пускай осень не спешит...

          Осінь хай не поспіша

А серпень вже про осінь нам шепоче,
Куштує ранок роси золоті…
Бджола меди дозбирує охоче,-
І так цікаво все в оцім житті.
   Збігає літо, серпень на порозі,
   Він вальс-бостон на струнах своїх гра…
   Й лелека своїй парі у тривозі
   Бентежно скаже: «В вирій вже пора…»
Так швидко дні минають. А одначе
Примхлива осінь прийде з-за села…
Сльозами мальв у сутінках заплаче,
І приживеться. Тут як і була…
   Зітхає пижма, хиляться жоржини,
   Від сонця в лузі сохне сон-трава.
   І пізній котик диво-конюшини
   З останніх сил очиці відкрива…
Боїться літо з сонечком розлуки,
Тремтить сльоза у ранку на щоці.
Зітхає день, натомлений від муки,
Й ховає промінь сонячний в руці…
   Осінні кроки чути за плечима,
   Кінця доходять літні місяці,
   Печальний погляд жовтими очима –
   Й посохнуть в полі смолка й чебреці.
Спинити б час. Та де узяти сили?
Хай осінь ще до нас не поверта!
Іі ми не чекали, й не просили, -
Нам не набридли весни і літа…
   Ще хай в душі розгойдуються квіти,
   Хай серпень в душу струшує меди…
   Так хочеться весніти і радіти,
   Як співом птахів вруняться сади…
Нехай ще літні сіються тумани
Біля високих берегів ріки.
Хай знову й знову пишуться романи,
Й  комусь кує зозуля на роки…
   А осінь ще набридне й надокучить
   Дощами, смутком, бризком кольорів…
   Когось жорстоко візьме і розлучить,
   Хто в полум»ї кохання не згорів…
І хай на потім осінь залишає
Чиїсь печалі, погляди, вуста…
Нехай вона до нас не поспішає,
Хоча вона й строкато-золота…