Яблоня

                Яблуня

Вгніздилась  яблуня, стара і одинока
У кінці саду. Тиха і німа …
Сховалась, мабуть, від чужого ока, -
Тепер її потріпує зима…
     Ламає  вітер крила їй лелечі,
     Мороз вкриває інеєм гілки…
     А сіра пам»ять струшує на плечі
     Немов сніжинки, вицвівши роки…
Нема сусідів, подружок немає,
І голосів пташиних теж нема…
То ж вітер злий гілки їй і ламає,
Вона ж бо крайня… Та іще й сама…
    І нікому сердегу пожаліти, -
    Частенько в землю скапує сльоза…
    А коли квітом вкриються їй віти,-
    Всіх полонить незаймана краса…
Тоді літають бджоли-медоноси,
Такі кумедні, сильні і святі,-
Але вона нічого в них не просить
У цім шаленім, прикрому житті.
    А потім осінь. Яблука червоні
    Постукують в саду і ніч, і день,
    Або кладе прохожим їх в долоні,
    Й подяки не чекає від людей…
А коли чує вересня розмову,-
Міняю сукню: світлу – на руду…
І поринає в сутінь вечорову:
Така вона страшна у цім саду…
    Отож сховалась від чужого ока,
    Її душа зітхає крадькома…
    Бо все життя, як палець – одинока,
    Сама у світі цім. Сама. Сама. Сама…