В село из сборника Золотые мальвы

             В село

Іду в село і бачу, як тополі
Мене вітають поглядом здаля.
Як легко дихать у квітучім полі,
Коли під сонцем ніжиться земля…
     Мене в селі завжди чекає мати,
     Там квітнуть мальви, білі спориші…
     І як цей край Лучанський  не кохати,
      Коли він будить струни  у душі?
І я іду, зітхають легко груди,
В лугах – трава пахуча, молода…
Мабуть, повік перед очима буде
Село. Обід. Сільська йде череда…
     А я іду. Хвилююся в тривозі,
     Мене стрічає яблуня в квіту.
     І рідна ненька в хустці, на порозі…
     Я пізнаю іі усмішку золоту.
І все навкруг міняється, ясніє,
Співає, грає, ніжиться, росте…
Бо лиш вона так пестити уміє,
Як сонце пестить літо золоте.
     В хліві старім клепає батько косу,
     Той звук немов за обріі пливе.
     Моє дитинство золотаво-босе
     В душі моїй і в пам»яті живе…
Стоїть матуся. На обличчі – сльози.
З-під хустки – срібна диво-сивина…
Мабуть, пекли непрохані морози,-
Та тільки в чім тепер іі вина?..
     Не йду – лечу, щоб гаряче обняти,
     Почути шепіт знов іі душі.
     Яке це щастя – батько є і мати!
     Навіть в дворі радіють спориші.
Ідем у хату. Явір на порозі,
І запах м»яти й пижми на вікні…
Здається, довго я була в дорозі,
Й стає чомусь так соромно мені…
     Сінешні двері, стоптані пороги,
     Біленькі й свіжі в хаті рушники…
     А серце знову сповнене тривоги
     І ятрять душу спогадом думки.
Моя матусю, рідна моя нене,
Життя водою швидко так спливло…
Колись же ти виходила по мене
Не тільки до майдану, - за село!
Чекали з батьком, з вечора чекали,
Пекли в печі рум»яні пиріжки,
Слова найкращі в подумках шукали,
Й мої гортали трепетно книжки…
     Тепер я знову з вами, у родині,
     Й так хороше і радісно в душі,
     На рушнику – фіалки темно-сині,
     А у дворі – біліють спориші…