Переклади з Омара Хайяма 1

1
Замість золота, й перлів, і скринь з янтарем
Вибираю я скарб рубаїв і поем.
Хай не буде прикрас, а єдино лахміття —
І в лахмітті лишуся, о друзі, царем!

2
Захочеш солоду — тобі ропу.
Жадаєш жити — збили гріб рабу.
Дозволеним Господь не наділяє
Й на заборонене — наклав табу.

3
Еміром зробить небо, у чару лиш хлюпне.
А завтра, мов цибулю, знов обдере мене.
Та не кричу йому: «За віщо і допоки?»
Бо знаю: як не плач — усе колись мине.

4
Як небо зглянеться, то встанеш навіть з мар ти,
А ні — то і краплини не витрусиш із кварти.
Чогось нема — ніколи не шкодуй,
А маєш — пам’ятай: турбот воно не варте.

5
Що мав я від небес? Частіше тільки біль.
Дивилися вони на мене, як на міль.
Каміння та пісок завжди мені швиргали,
Немовби то були насправді хліб і сіль.

6
Сказав небесний звід: «Суворо не суди
За те, що не спинив я всесвіту ходи.
Якби я владу мав над власним обертанням,
Його б я зупинив давно і назавжди».

7
Щоби зникнути, друже, приходимо в світ.
Всіх підряд пожирає земля-людоїд.
Ти ще цілий і досі? І хвалишся навіть?
Ще потрапиш оцій мурашні на обід.

8
В майбутнього не зазирай пітьму.
Є щастя зараз — і радій йому.
Бо завтра порівняємося смертю
З померлими сім тисяч літ тому.

9
Що спокушатися помешканням в світах,
В яких життя твоє і ти — летючий прах.
Буй-вітру брат, а молишся за тишу.
Хіба вціліє дім на отаких вітрах?

10
Надто змучився ти, ідучи на рожен,
Надто ріже по серцю зневіра ножем.
Все одно з підлих рук не бери навіть воду —
Не бери, хоч би й полум’я спалює вже!

11
Божа сила у кожній піщинці.
Боже діло у кожній піщинці.
Хай життя — поміж пальців пісок,
Всесвіт цілий — у кожній піщинці.

12
Я блукав по горі, я спускавсь до ріки,
І, бувало, мені наминали боки.
Та спасибі й на тому, правдиво спасибі,
Що приємне й мені випадало таки.

13
Покладатись на правду — ганятись за димом.
Справедливість ніде не жила і години.
Не вважай, що можливо змінити життя,—
За підрубаний сук не тримайся, людино.

14
Світом правлять насильство, і злоба, і мста —
Ось вона, наша правда лиха й не свята.
Прокажіть, що є люди щасливі у світі —
Й від брехні мимоволі затерпнуть вуста.
15
Небо — пояс загублених людських життів.
Ген-де знову сльозами запалахкотів.
У яких би трудах не сконали з тобою —
Жар пекельний не вигасять ріки потів.

16
Як налито від серця, то випий до дна,
Не відмовся від чари хмільного вина.
Всі скарби тобі доля дарує сьогодні —
Завтра, трапитись може, і вдарить вона.

17
О, чотирьох стихій і дивовижа, й сила,
Ну що тобі душа? Що скромна ця місцина?
Людина ти і звір, злий дух і янгол ти,—
Яким єством іще в мені не голосила?

18
Благодаті не буде, який би ти гарт
Не пройшов — у безгрішші, у безлічі втрат.
На землі маєш те, що повернеться в землю,
А над міру нічого чекати не варт.

19
У цьому світі піде все на злам,
Удруге не народишся, затям.
Цінуй же мить, цінуй же неповторну,
Таку ж, як неповторний ти і сам.

20
Якби ж духмяний хміль, а то частіше біль,
Неначе відьма, доля сипле звідусіль.
І їжа та, яку мені вона готує,
Або несолена, або — суцільна сіль.

21
Навіть геній — творіння вінець і краса —
Зникне швидше, ніж в полі зникає роса.
Та в кишені землі і в приполі у неба
Доти всі ми живі, доки є небеса.

22
Той гончар, що зліпив чаші наших голів,
Перевищив усіх геніальних майстрів.
У застіллі буття  спокій випив із чаші
І жагою наповнив її до країв.

23
Що, нещасний, дадуть тобі ці віслюки?
Ти їм мудрість несеш — їм дурня залюбки.
Раз на рік не напоять тебе і водою,
Та за день сто разів перемиють кістки.

24
Небеса! Як жирує мерзотників рій!
Їм палаци і лазні: живи — не говій.
А людина пристойна і хліба не бачить,—
І любити за це тебе, Господи мій?!

25
Пийте, друзі, сміливо! В годину утіх
Грає флейта нехай, розлягається сміх.
Що ж до Судного дня — він, як видно, не завтра,
То, можливо, й збудеться скромний наш гріх.

26
Скільки кинула доля образливих слів,
Скільки витер з обличчя я лютих плювків.
Тож душа й не тримається світу, бо справді
Нащо дім, коли він не потягне й на хлів.

27
Бог дає, Бог бере у призначений час.
А чому й ради чого — загадка для нас.
Скільки жити і пити — відміряє небо,
Але прагне й воно не долити щораз.

28
Хто на грішній землі не грішив? Говори.
Ну а хто не грішив — той чи жив? Говори.
І чи кращий за нас, хто землі на покору
Злом дорогу нам запорошив? Говори.

29
Цей кощавий аскет в рай злетить сторчака.
А шляхетному вкотре лиш мука гірка.
Кажуть, що у раю ні жури, ні страждання.
Отже, на безсердечних він, друже, чека.

30
Бевзі мудрим чомусь уважають мене.
Та даремно вони поважають мене.
Бо про світ і про себе я знаю не більше,
Аніж дурні, що спрагло читають мене.