Так мало...

 
Чи знаєш Ти, як часто я повертаюся подумки у всесвіт, твоїх очей? Я так мало встигла у них розгледіти… По намистині я перебираю пальцями наші розмови, наші тихі бесіди. Роздивляюся, вслухаюся в кришталевий їх дзеленькіт, намагаюся почути непочуте… Ховаю в скриньку, як найдорожчий свій скарб ту новизну, ту знахідку, новий звук відлуння далеких вечорів, світлих ранків, тепла твоїх надійних долонь, де і досі так затишно моєму серцю.

Я не можу згадати, чи говорила тобі з тим надривом, що роздирає мене сьогодні, як сильно я тебе люблю…

Проте, насправді, слова ніколи не мали для тебе великого значення. Саме з тобою я навчилася цінувати тишу. Її велич, її різновиди, її всепоглинаючий крик. Я відкраяла б від себе скибу, розсипавшись на крихти, аби сьогодні, тепер, сказати те, що не встигла, що забула…
Аби іще хоч раз побачити, як обережно з ножа, по скибочці ти їси яблуко, з якою торжественною насолодою всотуєш у себе кожен ранок, як нюхаєш перший змішаний із землею сніг з долоні, ніби то вища ознака розкоші.

Я б відсахнула від себе півдерева життя за ще хоч би день із тобою навіть, знаючи, що Ти ніколи не прийняв би такої жертви. То ж з безпорадності, відриваюсь уся, з корінням, падаю, збиваю коліна і розумію: Ти не повернешся більше ніколи, не запитаєш, не порадиш, не заспокоїш…
Але знай, Ти зі мною щодня. Ми йдемо у садки по вишні, глибоко травами, ніби два човни. Пирій лоскоче мені ноги, і я сміюся. Я заливаю сміхом долину, здається увесь простір довкола. Ти прямуєш попереду і всміхаєшся. Я бачу, як розтягуються кутики твоїх губ, і мені від того іще веселіше. Ти обертаєшся і дуже спокійно запитуєш: «А чи дурному таки не сумно самому?», а я вже ні слова не можу вимовить, я гепаю в траву, і літо в мені навіки, доскону. 

Я дихаю цим пирієм і сьогодні. Я складаю його в копиці і він не в’яне! Вишневий бурий леп цівками точить руки до ліктів, липне комашня і відцвітають ромашки. Досі. Ти усміхаєшся досі…тут…поруч. Ти і тепер встаєш раніше, і я зустрічаю тебе на ганку тихого і закоханого в світ щодня.

Чи знаєш Ти, як часто я повертаюся подумки у всесвіт, твоїх мудрих очей? Я так мало встигла у них розгледіти… По намистині я перебираю пальцями наші розмови. Ховаю в скриньку, як найдорожчий свій скарб.

Я не можу згадати, чи говорила тобі з тим надривом, що роздирає мене сьогодні, як сильно я тебе люблю, дідусю!!!