из Лины Костенко. Русские интерпретации

Ліна Костенко

Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив'язані до слова,
от просто так - пливуть собі й пливуть.

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Стояла люлька в золотом наряде.
Дом поднимал ресничный позумент.
Непостижимый мир вдали и рядом.
Начало есть. А слов ещё здесь нет.

И дивен дым, и дом - как в сказке новый,
И ничего никак здесь не зовут.
А тучи, не привязанные к слову,
вот просто так - плывут себе, плывут.

И каждый пальчик сам себе Бетховен.
И в мире все прекрасно и моё.
А солнца взгляд загадочно-духовен.
Слов нет ещё. Поэзия живёт.

___________________________________
___________________________________

Очима  ти  сказав  мені:  люблю.   
Душа  складала  свій  тяжкий  екзамен.   
Мов  тихий  дзвін  гірського  кришталю,   
несказане  лишилось  несказанним.   

Життя  ішло,  минуло  той  перон.   
гукала  тиша  рупором  вокзальним.   
Багато  слів  написано  пером.   
Несказане  лишилось  несказанним.   

Світали  ночі,  вечоріли  дні.   
Не  раз  хитнула  доля  терезами.   
Слова  як  сонце  сходили  в  мені.   
Несказане  лишилось  несказанним.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~


Глазами  ты  сказал  мне:  я  люблю.
Душа  сдавала  непростой  экзамен.
Как  тихий  звон,  присущий хрусталю,
Несказанность  осталась  несказанной.

Жизнь  продолжалась,  тот  пройдя  перрон.
Взывала  тишь  к  ней  рупором  вокзальным.
Так  много  слов  написано  пером.
Несказанность  осталась  несказанной.

Светало  ночью,  день  же  вечерел.
Весы  судьбы  качались  беcпрестанно.
Слова  всходили  солнышком  во  мне.
Несказанность  осталась  несказанной.

_____________________________________
_____________________________________

Природа  мудра.  Все  створила  мовчки.
Росинку  поту  втерла  на  брові.
На  буреломах  сходять  мухоморчики  -
театр  ляльковий  просто  на  траві.
Один  великий,  в  брилику  озерце.
Оранжеві,  червоні  ковпачки.
Здається,  вийде  гномик  в  камізельці,
застебнутий  на  срібні  гаплички.
І  вклониться.  Задзвонить  бубонцями.
Драбиночку  приставить  до  гриба.
І  краснолюдки  підуть  з  куманцями
повз  гриб,  що  зветься  Жаб'яча  Губа.
Ідуть,  ідуть,  ідуть  та  спотикаються.
А  на  грибку,  під  криласом  пташок,
з  великим  пензлем,  у  зелених  капцях
фарбує  гном  оранжевий  дашок.
Йому  злізати  високо  і  круто.
Він  пензель  той  тримає  обома.
Як  гарно  все!  І  все  така  отрута.
І  сіє  дощ...  І  гномиків  нема... 

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Мудра  природа.  Всё  создала  молча. 
Росинку  пота  вытерла  с  бровей. 
На  буреломах  всходят  мухоморчики  – 
театр  кукол  просто  на  траве. 
Один  огромный,  озеро  на  шляпке. 
Оранжево    краснеют  колпачки. 
Вот-вот  -  и  выйдет  гномик  в  безрукавке, 
застегнут  на  блестящие  крючки. 
Поклонится.  И  звякнет  бубенцами. 
Да  лесенку  приставит  ко  грибу. 
И  красный  люд,  гуляя  с  куманцами, 
гриб  обойдет  -  Лягушкину  Губу. 
Идут,  идут,  идут  да  и  споткнулись  –  ах! 
А  на  грибке,  где  клирос,  птичий  дом, 
с  огромной  кистью,  и  в  зеленых  тапках 
оранжевую  крышу  красит  гном. 
Ему  слезать  и  круто,  и  сердито. 
Он  держит  кисть  обеими  чуть  свет. 
Красиво  все!  И  также  ядовито.
И  сеет  дождь...  И  гномов  вовсе  нет…