Ганна Осадко. Обнажённая маха. Золотая охота

    Ганна Осадко
   

  ОБНАЖЁННАЯ МАХА. ЗОЛОТАЯ ОХОТА.


  Когда входила в реку - молочно светились грУди,
  соски......тянулись к месяцу ввысь.
  А он - бесстыдник - в щёлочку туч подглядывал
  за бёдрами - как качались и отливали матово,
  за вышедшей на охоту обнажённою махой.

- Гой-я, гой-я - руками она отгоняла вертлявых рыбок от пылкого лона
  и лечила живою водою свою женскую жалкую жажду...

  Гойя глядел с небес на неё прищурив глаза.
  От стёкол его очков зайчики беснята
  прыгали в воду и ловили её за колени...

  Вьющиеся локоны расползлись по плечам ручными ужами
  из серпентария причёски сбежав на вольную волю
  и улеглись на высокие груди как на подводные скалы...

  Ложе реки прохладой манило - ложись на меня!
  Она и легла.
  И поплыла, завернувши простыни волн на развратные ноги...
  Так манила она в вершу*) своего пылавшего лона
  золотого вьюна, Королевича зачарованного,
  что скрывался под чёрным камнем, на самом дне...

...стрела его тела
                запущенная невидимой тетивою
   устремилось вверх навстречу белому телу наездницы
   оседлавшую реку страсти
   и манящую вершею лона
   стремительного вьюна
   бесконечною майскою ночью...


                *   *   *


     маха оголена. золотi лови
Ганна Осадко
...Як заходила в річку – груди світилися молоком,
Пипки, як писочки, пнулися вгору, до Місяця,
А він – соромітник! – у шпарочку хмар підглядав
За стегнами, що гойдалися і відливали матово,
За махою оголеною, що вийшла на лови…

- Гой-я, гой-я, - руками відганяла рибок  вертливих від лона розпаленого,
Живою водою  гоїла жагу свою  жіночу, жалку, жалючу…

Гойя дивився з неба примруженими очима,
Скельця його окулярів пускали зайчиків-бісиків,
Що стрибали на воду й ловили її за коліна….

В'юнке чорне волосся ручними вужами розповзлося по плечах,
Втекло з серпентарію зачіски на волю вільну,
Уляглося на груди високі, як на підводні скелі…

Постеля ріки кликала прохолодою – ляж на мене!
То й лягла.
Попливла, загортаючи простирадло хвиль під ноги розпусні…
Так манила у вершу свого лона розпаленого
Золотого в'юна, Королевича зачарованого,
 що жив попід чорним каменем, на самому дні…
…
Гостра стріла його тіла, випущена невидимою тятивою,
Мчала  вгору, назустріч  білому тілу вершниці,
Що осідлала ріку пристрасті,
Що ловила у вершу лона
Прудкого в'юна
Нескінченної  травневої ночі…


© Copyright: Ганна Осадко, 2012
Свидетельство о публикации №11205284023