порожнеча

Літак прорізає ножем
небо,
блакиті ковток.
залишається міражем
серед сплетіння думок.

Порожнеча поруч сіда,
за руку тремтячу бере
і шепоче мені невловимі слова:
 «Я впіймала тебе, я впіймала тебе».
І цей шепіт луною летить
через тисячі снів,
через сотню ночей,
і десь вдалині майорить
теплий вогник коханих очей.
порожнеча цілує в чоло,
дивиться в рани душі,
змішує з сумом
байдужість, вино,
вимальовує дно
розпачу вітражів.
вона холодом гріє мене,
загортає в стару пелену,

і раптом дивлюсь:
так тихо іде
в забуття осяйну глибину…

Поруч мене лежить Німота,
Небажання, Загубленість й Кволість.
що це було: примара-зима
чи проста випадковість?

Я знову дивлюсь:
угорі розлито блакитний напій,
який  я випиваю до дна.
і здається мені,
не такі вже страшні
Порожнечі тихі слова.

Літак проминув вже кордон небуття,
не залишивши жодних слідів.

А я…
Що,власне кажучи, я?

повільно
стікаю
стіною дощів.