Я шукала тебе серед розвалин

       Кожного разу я летіла немов на крилах до  своєї рідної домівки. Там, де вже майже нічого не  залишилось окрім спогадів,  я шукала «Тебе». На   тих    розвалинах минулого, серед зарослих  доріг так хотілось  зустріти твою постать. Кожного разу я приїзджала в надії побачитись.Так  промайнув  не   один рік, спливло багато часу, та чомусь  мене як і раніше боліла душа та стискалося серце.               
Невже  я  ніколи більше  його ніколи не побачу? Мені  хоча б   на одну мить…….Мені хоча б  єдиний погляд ….. Але день за днем збігав, спливала  молодість, вянула  дівоча краса.   Моє серденько   все добре усвідомлювало, що   все те марно і по іншому ніколи не буде, та  чітко  в голові  стукотіло   «Ніколи», але  душа  ніяк не хотіла   з цим  миритися.
Скільки раз я приїзджала до рідної домівки! Тисячі разів серед сотні  інших обличчь безнадійно шукала тебе в нашому маленькому містечку.  Так я  частенько бувала   на тих берегах річок, де ти любив відпочивати, але жодного разу тебе  так і не зустріла.
    Моє серце  більше не належало  мені, воно було завжди з тобою. Воно ніяк не корилось і не мирилось з цим. Пекучий  біль  шпарив знівечену душу, а на обличчі не було жодної сльози.Те наївне серце, на щось сподівалося  і чомусь в ньому завжди жевріла маленька надія: « Коли небудь , я все одно  його  побачу».
   Того дня, як в усі інші,  нічого незвичайного не очікувала. Сірі будні  кружляли. неначе вороння  і оточувало своїми крильми.   Змирившись,  ні на що від долі не сподівалася та нічого більше не просила. Хатні клопоти, робота, дитина. Все потрібно було встигнути та зробити. Не хотілось більше ні про що думати, але чомусь інколи "боліла душа", та тривожилось серце.
  Наступного ранку вирішила  поїхати до райцентру.  Півчаса гепання розбитими дорогами  в душнім автобусі і ми всі накінець  приїхали  до призначенного пункту.
   -Як добре знову опинитися на свіжому повітрі, вдихнути морозну ранкову свіжість! Тиснучись серед чужих людей через  натовп і  пекельну жару, задихалась і   хотілось якнайшвидше  повернутись додому.
 Посеред  дороги розкинулись дві вулички. Там і тут снували торгаші. Хтось кар-топлею торгував, там кавуни пропонували.В очах миготіло від розмаїття одягу, овочів, солодощів, парфумів.Та раптом мене неначе пронизало струмом, якимось третім оком - відчула на собі  чийсь погляд. Повернулвши голову  я  заціпеніла.
   Там, по іншу сторону вулиці на мене дивилося таке знайоме до болю обличчя. Той погляд пронизував мене до  самісінького серця, пронизував всю мою душу. Я хотіла йти ,та  було не сила, моє тіло  не слухалось, не відчувалось рук і ніг. Я не могла відвести очі, мені було не під силу. Той погляд мене пік, та жалив мою душу.Одна лише хвилина, одна мить, але мені вона показалась вічністю.Ні,я не бачила там  докорів,чи осуду. В тих очах був такий  ніжний погляд, сум  та біль. Одна лише мить- і переді мною промайнуло скільки всіх образів, скільки всього пережитого,такого  болючого і такого жаданного.
 - "Твоя блакить"  - скільки  в ній всього в ній не прочитанного, не збагненного, не відкритого.Мені хотілося підійти, доторкнутись, посміхнутись, але по ту іншу сторону ти був не сам. .Там, в тому маленькому містечку, де річка ділила  два береги  навпіл я зрозуміла: " Я ніколи не зможу забути тебе, я  пам'ятатиму тебе все своє життя".
  Дві таких рідних душі, два погляди , проводжали мовчки одне одного через дорогу. Кожен  розумів, що  дальше нам немає дороги. Той погляд розтанув, як туман серед сотні інших обличчь людей, але він надовго залишився   памяті, та закарбувався  на все життя в моєму  маленькому серці.