Стежками Слави

  до   125-річчя  з  Дня  народження  С.А.Ковпака               
               
            
               
Гортає    пам ‘ять    сторінки       неквапно,
Й      жадають         Правди        спраглії     вуста…
І        Стежкою        нев ‘янучої        Слави
Історія        нас       знову       повела.
               
Коли       вогнем     палала      вся       країна,
Й     стражданням    край      по        вінця      весь    бринів,
І      він     сказав: « Земля       поможе      рідна,
Мої        ліси,  і     води, і      гаї…
               
Мої        сини, що     їх      земля         зростила,
Що         квітне,  як     казковий     диво-сад,
Підуть     на     бій     за     вишень     білопіння,
Хоч       би     за       те    й     прийшлося     умирать!
               
Підуть     на      бій     за      іскрозлоту        ниву,
Що       хлібом      нас       дарує        запашним;
По        ній      чужий        ступає      чобіт       нині…
Як        серцю        не        палати          козаків?
               
Коли      повітря       запеклось       від       болю,
І       рідних       кров       фонтаном     струменить!..
«Веди     нас, батьку!Нищівного      бою
Жадаємо!» І     ліс    весь        стугонів…
               
Від       шалу       партизанської         атаки,
Від       запалу     вояк, тих      відчайдух!
Нові     явились      світу       гайдамаки –
У    ковпаківців – запорожців     дух!
               
Сама     Пречиста     Меч    дала    вояці!
Зібрав    він     зброю… добрих      рисаків,
Й      став         загадковий       ліс       отой     Спадщанський
Притулком      месників, грозою         ворогів!
               
…сплетіння    і    ярків, і    улоговин,
І      хащі, де    лампад    зеленотінь
Заледве       тліє – полігон      чудовий
Для      бойових      рішучих, смілих    дій…
               
Гвинтівки    і   гранати, кулемети…
В      накат    землянка…  хвої       еліксир
…жоден     із      смертних      екопоселенців
За      гроші         не      відважився   б    пожить…

А         сосонки, такі       бентежно-милі,
Ген      там, на       гірці       тих      берізок    стрій…
Це     ж     десь      отам, в    вологій      тій     долині,
Німецький      танк, застряглий… ще    з     тих     пір…
               
Застиг      в      болоті    пам ятником      предкам,
Тим,  що    застрягли    в     зла      трясовині…
І        згадкою      для     нас      тих      днів    нелегких,
Щоб      Пам ‘ять       нашу      вміли     берегти!
               
«За      Землю      Руську!» – так    казали       древні.
З    цим       гаслом       йшли      по     скривдженій    землі,
Мов        повінь, що     старі    ламає      гребні,
Мов     річка, що     поновить     береги…
               
Щоб     відчував      противник: він      не     вдома,
Не         зазіхав        не       на        своє     майно,
Відважні         хлопці      нічкою, раптово,
На       шмаття       рвали      захмелілий       сон…
               
Дубовичі –  звучить       як      поетично!
Мов      кронами      шумить       дубовий      гай;
В    селі     цім      просто     на    очах      фашистів
Ковпак      народний     влаштував      парад?
               
А         води     Сейму – чисті       та     прозорі,
А         очерети      та      осоки     ряд…
Бійці       тут      теж     стояли      у      дозорі;
Вони       і       досі     десь      отут       стоять!
               
 В     лісах       під       Ковелем,  могутніх     і     суворих,
 Погожої      чи       зимньої        пори,
 Надійну       всього       фронту     оборону
 Ковпаківські          плекали     скульптори!
               
Природа,  що     надійним      стала        лоном,
Творила        разом      з    ними      чудеса!
І       під     укіс      йшли       вражі      ешелони,
Що      мріяли        про      нашу    нафту    й     газ…
               
Карпатських      гір      грайливе       перевесло
Кувало        Меч        для       дальніх    тих    фронтів:
Тут      Курськ,  і    Сталінград –в    однім      оркестрі,
Кавказ,  і     Крим –  а    заспів    тут    один!

               
І      в       тих     Карпатах, де    тонкі       смереки
Так       ніжно     про     кохання       гомонять,
Загін     відважних        у      смертельнім       герці
Зійшовся… й    скільки     втратив     там       солдат!
               
Й      відважного      рубаку- командира,
В      обіймах     з     сином, мужнім      козаком,       
Стихія      бою, люта    й     невмолима,
В  отих   горах    навік     накрила      сном…
               
Й      бурунились      карпатські      води     грізні,
Кров       закипала       на      гірських     плаях;
І        партизанський      дух      сердець      залізний
В       Європу       прокладав        Свободи        шлях!
               
…Десна, Дніпро, Дністер, і     Тиса, й      Клевень –
То       Пам’ яті       народної        стрічки…
Жива      то     Повість       Сидора      Артемовича
Як    і      зривав…  і      будував       Мости!
               
 Гортає     пам ‘ять      сторінки           неквапно…
Історія      збира          жнива         нові…
Оті        Стежки      нев ‘янучої       Слави
Крізь      серце        і       сумління      пролягли!