Тишина над рекою Из Оксаны Пахлёвской

ТИШИНА  НАД  РЕКОЮ


Дубов осенних медная печать,
и до Днепра уже подать рукою.
Прислушаться - о чём они молчат,
извечные деревья над рекою?

Что снилось им, что в память их вошло,
когда пришлось деревьям быть лесами?
И здесь, склонив усталое чело,
возможно, Кий бродил тут вечерами?

Сновали тени в зарослях, дабы
там шли века и становились дымом.
И, вероятно, видели дубы,
как всматривался в Днепр ещё Владимир.

Река была – как очи после слёз.
Что виделось ей – сабли или струны?
Спуск Боричев сбегал к реке и рос
на пепелище капища Перуна.

И гром копыт, и груди в орденах,
всё стало горькой памятью такою…

И давний город на семи холмах.
И чёрный князь над Вечною рекою.



ТИША НАД РІКОЮ

Дубiв осінніх бронзова печать,
i до Днiпра подати вже рукою.
Прислухатись – про що вони мовчать,
дуби правiчнi в тишi над рiкою?

Що снилось їм, що в пам'ять увiйшло,
коли дерева ще були борами?
Схиливши долi втомлене чоло,
ще, може, Кий блукав тут вечорами?

Мiнялись тіні в заростях доби.
Вiки iшли, вiки ставали димом.
Отут ще, може, бачили дуби,
як на Днiпро дивився Володимир.

Ріка була – як очi пiсля слiз.
Що їй ввижалось – чи шаблi, чи струни?
Чи сниться й досi Боричiв узвiз,
жертовний попiл в капищі Перуна?

І грім копит, i клекіт перемог,
i все, що стало пам'яттю гiркою...
 
Прадавнiй град на пагорбах сімох.
І чорний князь над вiчною рiкою.