Карпатська легенда

 1 –
 Жив у Карпатах хлопець  Прут.
 Веселий, жвавий баламут.
 Він кожен ранок, на світанні
 У гори йшов на полювання.
 Багатства дома він не мав,
 Бо тим і жив, що вполював.
 Цінив у горах кожну мить:
 Повітря чисте, аж бринить!
 Стрункі смереки, буки, граби
 Йому, як друзі, були раді.
 І сам стрункий, як та смерека.
 Заходив в гори він далеко.
 Ні разу там не заблукав,
 Бо всі стежини пам'ятав.

 2 –

 Весняні дні чарують очі.
 Вже довші дні, коротші ночі.
 І сонце ллється через край
 На килим в горах – трав розмай!
 Вже повернулися лелеки.
 Зайшов наш парубок далеко.
 За обрій сонечко сіда.
 Та то для нього не біда:
 Вже стільки років полював,
 Було, і в горах ночував.
 Ось і сьогодні – зліз на граба.
 Чарує небо зорепадом.
 Ледь-ледь висвічує дерева
 Чумацький шлях, сузір'я Лева.
 Тоненький місяць, наче серп,
 Завис в долині серед верб.
 Уже, здавалося, заснув,
 Коли чийсь голосок почув.
 Той голос чистий, як джерельце,
 Затронув парубоцьке серце.
 Щось про весну дівча співало,
 Аж подих все затамувало:
 Стих вітер, ліс стояв тихенько,
 Замовкнув навіть соловейко.
 Прут глянув: ось уже вона –
 Чарівна дівчина-весна!
 Пливе, як лебідь, по стежині.
 -Постій, я зараз! – Прут дівчині.
 Вона рукою помахала,
 І, наче й не було, пропала…

 3 –

 Коли прокинувсь на світанні
 І злізти з граба він зумів,
 То зрозумів: своє кохання
 Сьогодні в лісі він зустрів!

 Чи сон наснився серед ночі?
 Прут йшов, збиваючи росу,
 А бачив тільки стан дівочий,
 Та туго сплетену косу.

 І очі сині волошкові…
 Невже наснилось це йому?
 А почуття незнані, нові.
 Із серця вигнали пітьму.

 Пропав і смуток. Прут співає.
 Знов  соловей затих на мить!
 Бо хто ж, як він, того не знає,
 Яке це щастя – так любить!

 4 –

 Шукав Прут дівчину по селах,
 І навіть в місто він сходив.
 Сумних там бачив і веселих,
 Та лиш не ту, що полюбив.

 Минув вже місяць. На світанні,
 Коли ще сонце лиш зійшло,
 Знов Прут іде на полювання,
 У ліс, у гори – за село.

 Іде до граба, де наснився
 Чудовий сон. Ось стежка та.
 Плечем до дерева схилився,
 В минуле пам'ять поверта.

 І чує знову голос срібний,
 Що ближче й ближче все бринить.
 Такий бажаний, милий, рідний –
 Не замовкай же ні на мить!

 Закривши очі, пісню слухав.
 І подих стримував, щоб вкрай
 Цю мить чудову не порушив.
 Хай знову сниться все це, хай!

 Дівочий голос розсміявся:
 - Вже сонце де, а він ще спить!
 Далеко ж в гори ти забрався,
 Щоб відпочити, не робить!

 Прут глянув – ось вона, сміється.
 Здається, руку протягни,
 Її руки він  доторкнеться,
 Так близько стрітились вони.


  -Тоді, вночі, то ти була?
 Скажи, з якого ти села?

 Вона лукаво усміхнулась.
 І знов на стежку повернулась.

 - Якщо образив, то забудь.
 Скажи лиш, як тебе зовуть?

 Вже з міста зрушила. Завмерла.
 Сказала тихо: - Я Говерла.

 - Тебе не знаю. Хто така?

 - Царя гірського я донька.

 - Царя донька? Не знав, одначе…
 Упало серце вмить юначе.
 - То нам не бути вдвох з тобою?
 Іди собі. Я тут постою…

 Вона до нього повернулась
 І, глянув в очі, пригорнулась:

 - Ні, не жени мене, благаю,
 Я щиро лиш тебе кохаю!
 Давно я мріяла про тебе.
 Це знають біля річки верби.
 Це гори знають і лелеки,
 Дуби і граби, і смереки!

 - Це саме й я тобі скажу:
 Тебе скрізь бачу і біжу
 Тобі назустріч. Знову й знову
 Тебе шукаю, чорноброву.
 Чи знов наснилась ти? Благаю,
 Не покидай! Тебе кохаю!

 Не випадкова зустріч ця –
 Звели докупи нас серця.
 І хай що хочуть, кажуть люди,
 Це доля наша. Будь що буде!

 6 –

 Тепер щоденно зустрічались,
 Усе забувши, обіймались.
 Кохання в серці – наче жар!
 Та ось дізнався батько цар:

 Ногою тупнув: - Не віддам
 Тебе за бідного, затям!

 Просилась, плакала, молила.
 Та царська влада невмолима:
 - Тебе я, доню, породив,
 Тебе я бавив і любив.
 Тепер не дам ладу з тобою.
 Так стань ти каменем – горою!

 Стоїть Говерла за всіх вища,
 До неба стала вона ближча.
 Сузір'я Діви підпира
 Уже не дівчина – гора…

 А Прут кохану виглядає,
 Під грабом знов її чекає.
 Не дочекався. До царя
 Прийшов, як згасла вже зоря.


 - Донька моя тобі не пара!
 Та зможеш зняти з неї чари,
 Якщо із сонцем вийдеш ти
 Й вершини зможеш досягти
 До того, як це сонце зайде.
 Не дійдеш – то й доньку не знайдеш…

 Немає важчої мети –
 За день вершини досягти.
 Дорога хлопця не лякає –
 Він на світанку вирушає.

 7 –

 На дорозі чимало каміння
 І коріння сплелось під ногами.
 Стільки сил треба, стільки уміння,
 Щоб здолать перешкоди коханим.

 Додає лиш кохання наснаги.
 Де ті сили беруться – не знає.
 І вуста запеклися від спраги.
 Хлопець вже пів дороги долає.

 - Я дійду, мене чуєш, кохана? –
 Він шепоче. Та сил вже не має.
 А на серці вогнем чорна рана –
 Там, за обрієм сонце сідає.

 Не зумів, не здолав! Розпач, туга –
 На шматки рветься серце юначе:
 - Ти потрібна одна лиш, не друга! –
 Вже потоком гірським хлопець плаче…

 8 –

 З того міста, куди він дістався,
 Річка Прут у долину стікає.
 Сліз потік із каміння зірвався
 І дорогу до щастя шукає…

 Вища всіх у Карпатах Говерла –
 Назавжди так дівчина завмерла.

 Та не згасло кохання в віках:
 У легендах живе, у серцях…