Генетичне

"Де ти? Агу!" – лепече дитятко піврічне
Й, заливаючись сміхом медовим,
Непорочнеє личко від батька ховає
В грудях материнських солодких.

А як стане на ноги окріплі,
Зірветься з місця та й побіжить
з сонмом-юрбою безтурботних думок
до вирію в схованки грати.

Та ось зупинився… розгубився
Зникли грайливії роки,
А разом і райське дитинство,
Прихопивши з собою бажання ховатись.

Щось не так. Що не так? Зникла гармонія світу,
Як по гріхопадінню, туга охопить велику дитину,
Обдурить життя, залишить без раю.
І того, від кого втікав, він вже шукає

"Де ти, Боже? Я не тікаю! Агу-у-у!
Ось я, подивись! Руками махаю,
ввіряюсь, чекаю з затамованим духом –
Благаю, мене ти знайди!"

А Він… Він мовчить…
Зачаївся у пам’яті духовного гена Адама,
Який по кущах після гріхопадіння ховався від Батька,
залишивши на згадку в покуту
тугу знайденим бути, а не забутим
у цікавій грі в схованки, що й досі триває.

Отак…