Не судите строго...

     Чого життя таке не справедливе? Чому все, що мене оточує, гине від твоєї безжалісної руки?! Чи ти чуєш мене?! Боже?! Тепер я вірю в твоє неминуче існування! Ти, жалюгідна потвора! 
   
     Ти забрав у мене все, чим я дорожила, те, що зберігала і намагалася захистити.   

    „Мамо, - кричала я, - відкрий оченята, подивися, це ж я!” А у відповідь тільки мовчазна тиша. Ти забрав у мене ту, яка віддала за мене життя. Хіба це справедливо? Тяжка хвороба поклала її до твоїх ніг, кинула безжалісною рукою. То де ж твій сором?! Де повага?!

     „Не залишай мене!” - рветься крик із грудей. Але він покинув мене. І він також. Той, що клявся, обіцяв бути поруч все життя. Я знаю, це твоя провина, це ти винен у всьому!      

     Сльози, безжалісні сльози навертаються на очі. Це ти з мене кепкуєш. Але ні, я не заплачу, не впаду перед тобою на коліна. Ти ніколи, чуєш, ніколи не змусиш мене опуститися перед тобою на коліна в благальній молитві! Я ненавиджу тебе, чуєш? 

     „Татку, не залишай мене хоч ти!” Але ці слова вдарилися об каміння. Хіба я тобі не потрібна? То навіщо привів на світ Божий, нащо? Татусю, хоч ти залишся, пригорни до свого міцного плеча і дай виплакатися досхочу. Але його немає, тож і плакати ти, мерзотнику, мене не змусиш! Чуєш? Це ти винен у всьому! Чого ж люди вірять в тебе, покидька? Чого по допомогу біжать до тебе, а не до свого серця?
     Я ненавиджу тебе, проклятий Боже!!!