Кожного ранку вона годувала котів,
бездомних, як хмари, й таких же сіро-пухнастих.
Вносила певний порядок у хаос днів,
говорила з хвостатими, кожен її розумів,
особливо найменший - кольору снігу і пасти.
Сусіди кричали, влаштовували скандали:
"До нас у під'їзд пруть коти з усього району!"
Мабуть, годівля їх справді таки дістала:
дзвонили у санепідем, і чомусь у Міноборони,
а вона не зважала на всі ті погрози, прокрольони.
Дивилась в вікно, годинами, без упину,
чекала наступного ранку, хвостів знайомих.
Відчувала як старість все більше згинала спину
і слабшали руки, бо роки приносять втому.
Думала про найменшого як про свою дитину.
І ранку одного не вийшов ніхто до них...
Озирнулись коти - чи дійсно не бачать люди?
Проростивши крила на спинах своїх,
без жодних сліз, але з болем, що тисне в груди,
полетіли за нею у світ без старості і застуди.
20.04.12
Коти
© Copyright: Повзык Рома, 2012
Свидетельство о публикации №112052210176
Свидетельство о публикации №112052210176
Рецензии