Не бий мене..
Спочатку все було так прекрасно: квіти, небо в моїх очах, зірки на цьому небі і невтихаючий водограй сміху, радості та...любові! Я ніколи не забуду той день, коли ми з тобою стали на рушник долі. Щось раптово кольнуло в серці, але то забобони, а в них я не вірила.
Я відчула твою відчуженість згодом, коли ти вже нічого мені не пояснював. Де був? Мовчиш. Коли прийдеш? Мовчиш. Ти став байдужим, і лише віра в краще та той ненависний оптимізм робив мене сильною та рішучою.
Ти почав гримати на мене. Ти бив мене морально. Ти, який говорив, що ніколи навіть не підвищиш голосу на мене. Я витримувала все. Я звикла засинати сама, прокидатися сама, гуляти сама, плакати сама... Свій біль і свої страждання я тримала в собі, в своєму серці. А ти лише байдуже дивився в очі, які колись порівнював з бездонним морем...
І ось той перший раз! Ти вдарив мене. Я пам ’ ятаю, як ти вибачався, казав, що то ненароком, то випадково. Я повірила тобі, в котрий раз я довірилася тобі! Та даремно! Це стало для тебе звичкою...
Мої речі коло дверей, а на вулиці чекає машина. Я знайшла своє щастя. Він так схожий на тебе. Можливо?!. Ні, він не посміє. Прощавай!..
Свидетельство о публикации №112052106058