Дiдовi

Що ж журитися по втраті...
Вже, немає діда в хаті.
Не бурчить щось, як бувало,
Він тоді палив не мало.

Не гукне -  яка погода?
Чи в парламенті є згода?
Не шепне  - дай закурити,
Я даю, не хочу злити.

Не спитає – як на дачі,
Чи дівчата не ледачі?
Чи вода є... у криниці,
Чи позбавився щириці?

Чи навчився вже косити,
Щоб сусіда не просити?
Чи колгосп засіяв поле,
Чи воно і досить голе?

Не зітхне, в якусь там мить,
Може так, чи щось болить.
В кутку палиця сама...
Дід помер, його нема.

Бачив дід в житті чимало,
Та складалось все невдало.
Тільки й мав від влади благ:
Обминув його «Гулаг»

Бід роки зігнули спину,
Щастя - лічені хвилини,
Дарували скрути дні,
Лише капості  брудні.

Обіцяла влада густо,
Але в хаті було пусто.
За колгоспні трудодні,
Неприємності одні.

Потім працював у місті,
Плата в наших  тисячу двісті.
Не любили діда гроші,
Але мав і тиф, і воші.

В злиднях, бідноті та горі,
-Працював не при коморі.
Токар одного заводу,
Заробляв на хліб та воду.

Роки, ніби вітром здуло,
Так життя і промайнуло.
Обіцяли дивіденди
То вожді, то президенти.

Діда вже давно нема,
Осінь змінює зима.
Чи дощі, чи зорі сяють,
А вони, все обіцяють.