Шматочок безглуздя проникає у мозок і заполоняє його. Тіло вже не чує вказівок логіки і зосереджується на почуттях. Я намагаюсь не чути, не бачити світу, але крізь пальці вловлюю частинки світла, такого різнобарвного, веселого, смішного... Я ще ніколи не захоплювалась такою палітрою! Вона можлива лише в Твоїх очах, а вони напевно зіткані із неба. У них також є сонця: глибокі чорні зіниці! В них віддзеркалюється увесь світ! Та навіть більше... твоя душа...
Зриваю маску і намагаюсь забути про час. Але маленький годинник у грудях постійно нагадує про себе. Достатньо добре... Щоб іти далі? Щоб жити? Щоб... бажати???
Вдихаю на повні груди і роблю крок уперед. Ти не відступаєш, а лише стривожено посміхаєшся...
//Що було далі? Але ж і цього ще не було;)
16.03.09
Крок у
© Copyright: Вероника Росохай, 2012
Свидетельство о публикации №112051707254
Свидетельство о публикации №112051707254
Рецензии