***
ніби танцюєш руками Шопена,
перебираючи клавіші :
біла,
чорна,
біла…
Ти знаєш, доля примхлива.
Ось твої книги, гроші, квартира,
мапа, спогад, цигарки на здачу.
(не дивися з-під лоба на мене -
все одно не пробачу)
Ти – не відлуння мертвої тиші,
ти - не запах дешевих парфумів,
просто я розтікаюсь повільно
кольором бризів
і трюмів.
Звичайно, ти зможеш мене відшукати,
коли несила буде чекати,
коли загорнешся брудним полотном
я буду тут:
між пробудженням
й сном.
Я – не слова, що надію тримають,
ти - не папір із тропічних дерев,
який ці слова вберігає
від зазіхань королев.
Кисті рук тихо ховаю…
Будь ласка, зроби наостанок ще чаю.
Я знаю,
тобі набридли мої забаганки,
немите волосся, подерті фіранки,
і, можливо, лише підсвідомо,
вранці шепочеш: «Як добре, що вдома.»
А потім враз – і сенс розтікається
сповзає тунелем у очі сліпого.
Зітхаєш
і прокидаєшся:
поруч тебе немає нікого.
Лиш тіні і далі скуйовджують стіни,
пальці грають мінорні концерти,
в крові – кольорові амфетаміни
з присмаком смерті.
У серці
чується туга зашкарубіла.
Тепер зрозуміла:
Я дещо забула, пробач, зачекай,
віддай належне химері:
відтепер,
перед тим як лягати спати -
звикай
зачиняти двері.
Свидетельство о публикации №112050605388
трохи схоже на пісню ;-)
Виктор Берллин 05.06.2012 13:27 Заявить о нарушении