Чорнобильське дитя

Було  це правдою ,чи вигадкою ,ніхто  не знає, але всі про це чули. Після того як вибухнув Чорнобиль, розтелився радіаційний пил по всій окрузі , та не тільки там. Розніс цю гидоту вітер, аж до маленького хуторка ,у якому жила тоді Ориська.Вона в той час саме була вагітною, ходила на сьомому місяці.Така поважна та величава, немов сама пава. Що ти  там носиш, запитували сусіди. Яке ж то вам діло,кого бог дасть , чи чорт ,те й приведу, єхидно відповідала  вона. Була ця Ориська,ох же лиха на язик, що не приведи господи. Та що ти таке говориш,переглядувались між собою бабці. Хіба ж можна таке вагітній говорити, дивись бо поплатися за свій язик, приведеш бог зна що. А ви закрийте рот,цицькнула на них,бо вам все миші перегризуть.Поглянь но  на неї,пліткували бабусі, але остерігалися слів вагітної. З давніх давен передавалося від покоління  до покоління, що сказані в сердцях слова вагітної, можуть справдитися.
- Не чіпайте її, заступилася старенька Горпина, бо я коли була молодша та теж любила почесати язиком. От і дочесалася. Приїхала тут одна була з міста, та ні здрасці тобі, ні доброго дня. От я її тоді і задала жару, та не знала що вона була вагітною. А вона мені й сказала в серцях: та бодай тобі бабо, миші всі спідниці перегризуть, щоб ти немала в чому вийти на вулицю.Ох пройшло три дні, я відкрила свою софку, а там .....матінко божа, все в цурках. Із  спідниць та хустин залишились лише одні мотузки. Ото собі мороку дістала.
- Отож бо ,дивіться мені,зареготала Ориська, та поважно поплила.
    Не  так багато часу минуло, як настав час народжувати. Ой мамочко, та що це так вся спина розболілась,сама з собою розмовляла породілля. Вона вже  і лягала , ходила, та вставала, але біль не вгавала. Мабуть це  вже мені пора  до роддому. Але який  в нас тут роддом. Пока та швидка доїде, та мабуть пів року пройде. Не дуже то спішила місцева влада зробити дорогу до цього бідолашного хуторка.Та і  було тут , щоб не збрехати хаток зо  двадцять, в яких  ще дух людський був. Вся  молодь подалась світ заочі із цих зарослів,  та  залишились лише похилого віку бабульки та їхні дідугани. Доживали вони свого віку на своїх обжитих місцях. Ніхто  нікуди не хотів  виїджати. А їх то в примусовім порядку заставляли виїхати звідсіля. Та куди їм уже було спотикатись.Що їм було боятись того Чорнобиля. Вони не бачили та не відчували ,цієї зарази. А їм казали , що це невидима смерть.
 - От тоді голосили люди..... забирали їх, хто в чім був.....Не дозволяли навіть фотографій брати  на згадку.А якими жалібними очима дивилася худобина. Кішки та собаки доганяли своїх господарів,та жалібно вили. Господарі  мовчки прощалися зі своїми улюбленцями, з домівкою, зі своїм дитинством, зі померлими які спочивали тихим сном.
Згадувала про це баба Горпина, та сльози скапували  по її порепаному лиці від зморшок.
   Але тоді коли це сталося, не всі виїхали. Вона зі своїм чоловіком, та ще пару десятків інших подружніх пар  заховалися в лісі. Вони не збиралися покидати свої домівки,вони не могли змиритися  із невидимою смертю. Вони , її не боялися, та  вирішили дати відсіч дивлячись їй у вічі.Не розуміла тоді Горпина, що це таке радіація, тай звідкіля  їй було знати про те, старій неграмотній бабі, яка закінчила тільки два класи.
Але їй цього було достатньо.Вона вміла читати,писати,але за клопітніми роботами їй не приходилось читати книг, потрібно було поратись по господарству.
 Напередодні вона також  поралась по господарству, ніщо не віщувало лихого. Тільки вночі чомусь собаки так протяжно вили, ніби передчували біду.А вранці, Горпині принесла сусідка звістку про вибух на Чорнобильській АС.Всім обявили зібратися та сідати в автобуси.Куди нас везуть? Чому?  Ніхто нічого путнього не міг пояснити,що трапилось, але всіх зобовязували  сідати в автобуси та їхати незрозуміло куди.Біда сталася.....шепотіли кругом.Біда прийшла невидючою смертю.
   А шляхом повзла техніка до Чорнобиля,цілою чередою. Над їхнім селом пролітали вертольоти,та залишали сірі полоси в небі. Обабіч шляхом колоною рухались танки.Війна  настала. По радіо повідомляли про хлопців, які гасили реактор.Нічого хорошого не віщувало.Мороз поставав на тілі, та серце колотилося. Під горло підкочувався ком,та так на душі скніло, та хотілося плакати. Невже знову війна....вона ще немогла забути ту війну із сорок першого. Ні нікуди ми не підемо .Не залишимо свої домівки.Ми перемогли тоді, так і це лихо переживемо.Куди нам діватися, ми залишимося тут ,і все.Так вирішили не тільки вони. З ними разом втекли до лісу та поховалися, ще пару десятків таких самих.
  Серед них була і Орися. Вона нікуди не збиралася їхати, та і не хотіла.У неї не було родини, та її ніхто не чекав. ЇЇ батьки були поховані тут. Саме цінне в її житті було кохання, але і його у неї відібрали.Він поїхав далеко, та надовго.Але вона вірила, що він обовязково повернеться, та знайде її. Адже вона йому дала слово, щоб не сталося, чекати його. Єдине що в неї залишилося від нього , це плід кохання який  носила під  своїм сердцем.Коли сталася та злосчасна  аварія, їй сказали що потрібно позбутися цієї дитини. Ні вона ніколи цього не зробить,адже це єдине що у неї залишилося. І нехай будь що буде. Вона так довго блукала,та ховалася в лісових хащах,що навчилася жити відлюдьком.
ЇЇ не хвилювали плітки про неї, вона навчилася жити та огризатися як та собака.Вона не дозволи нікому відібрати у неї свою кровинку.
  Але на цей раз Орися не могла стримати болю, біль був майже нестерний.Вона вже не могла терпіти та закричала.Баба Горпина, яка сиділа на порозіпрокинулась від своїх спогадів, та швидко почвалала до Орисі.
   - Що дочко, мабуть уже пора народжувати.Що ж будемо робити Орисю? Тобі потрібно до міста, але про нас там не знають, тай не має чим добратися.
 - Ні бабусю, не можна мені туди, вони в мене  заберуть дитину.Я не дам на досліди своє дитя. Орися старалась говорити, та біль дошкуляв, та наливався свинцем у попереку.
   Кожне слово вона промовляла з великим трудом, на тілі виступив піт, але вона кричати не збиралася.Я зможу, все буде добре,вона зціплювала  зуби, та кусала собі губи до крові.
   Вона то непритомніла, то знову приходила до тями.Горпина заспокоювала її,та своїми тремтячими руками,обтирала водою, приводячи до тями.
  - Ой дочко, щось тут не те,думала про себе старенька. Не зможе вона сама народити. Потрібно щось робити. Але що? Нікого з молодих не було,до міста дібратися нічим. Що ж це буде?  Невже ця бідна сиротина з такою тяжкою долею, не заслужила на жіноче щастя. Вона дивилася на неї, та жаліла її. Все дочко буде добре,ми справимося. А у самої на серце такий  нахлинув жаль, вона сама колись була такою. Молода , здорова, повна сили та здоровя, поїхала народжувати, але  не судилось їй стати мамою. Так Горпині стало сумно, закипіло в серці. Вона дуже хотіла помогти цій бідолашній дівчині. Терпи Орисю я зараз прийду. Стара жінка зі всього духу бігла до  бабок.
  Виходьте! Чуєте! Ориська  народжує! Вона кричала на весь хутір.Вони всім хутірцем бігли допомогти , цій бідолашній. Всі забули обіди,та образи.Вони хотіли почути дитячий лепіт.
 Орися лежала майже нежива,ледве тихо ворушила блідими губами. Люди   доможіть! В  її очах було благання. Не витримала  одна із жінок, закричала.
 - Ви що німі, їй допомогти потрібно. Давайте сюди ніж, потрібно робити кесарево , бо вона тут і окучуриться. Ви цего хочете? Бігом давайте горілку, пеленки, воду.Я колись
 бачила як це робиться,то хоч щось зроблю. Тут або пан , або пропав.Якщо нічого не зробити вона пропаде.
    Всі заворушилися. Все знайшдося. Орися лежала нічого не відчуваючи, бабки напоїли  її
відваренним зіллям з маку. А  Мотря,перший раз робила кесарево. Так , все буде добре, ми спасемо нашу Орисю та її дитинку- заспокоювала вона сама себе.Тремтячі руки різали тіло, а під ним ворушилося дитя. Лиш би все правильно зробити. Тільки би  допомогти  а не зарізати- молилась про себе Мотря.
  Раптом,пролунав крик . Всередині заворушилося дитя та заплакало. Тремтячими руками Мотря дістала маленьке тільце та віддала Горпині. Мотря уже боролася за життя Орисі, вона знала що вона виживе. А тут поруч, маленьке тільце плакало, та так голосно,ніби  змагалось з Чорнобильським прокляттям.Це дитинча споглядало широко розпахнутими очима, ніби вдивляючись у цей світ  чи прийме він його.Ця дитина була незвичайна- у неї була третя ручка.
 Хто там- запитала Орися прокидаючись від дурману. Дівчинка у тебе - раділи хуторяни.
Орися у тебе богиня Шіва.
 Над Чорнобильським Поліссям шумлять ліса,тече річка Припять, шумлять гаї,а маленьке дівча,бігає  по тих запашних травах,ховається в пахучих квітах,заглядає у лоно природи та є невідємною часточкою цього світу.