Корабель блазнiв. Дiя III

Видіння  Ієроніма Босха

ДІЯ ТРЕТЯ

Із діаріуша сестри Йоханни 

О, Матір Божа, я – Йоханна,
Як у гадючому кублі,
Пливу на цьому кораблі,
Бо доля моя невблаганна,

За те, що скоївши дурниці,
Зі свого кляштору втекла,
Бо біс попутав, тож рекла
Не зовсім добре для черниці. 

Писала світські я вірші,
І була з ними непозбутня.
Про те моя співала лютня.
Отож, тікала я мерщій,

І від псалмів, і від дівоцтва.
Я не прийняла дух святий,
Мене все вабили – світи,
Де в габітах нема жіноцтва.

Але ж і тут повсюди пики,
Одна від одної страшніше,
Хтось має пику жалібніше,
А хтось і зовсім – недоріки.

Тут одяг замінив – лице,
І кожен, наче мавпа скаче,
Підштовхує та нетерпляче,
Своє виказує слівце.

І хто дотепніше, гостріше,
У жартівливій боротьбі,
Спроможний бути в цій юрбі,
Той і регоче голосніше. 

Мені залишилось – одне,
У тім вертепі заспівати,
Або ногою в хвилі стати,
Де море жадібно ковтне.

Чекала я колись любові,
О, лицарю, мій кавалер –
Ти жити міг серед химер,
Десь на сторінці паперовій.

А я без тебе в цій імлі,
Як поміж попелу жеврію,
І ні про що я вже не мрію,
Та ходжу тінню по землі…

Тож годі мимрити, стогнати,
Під щоглою на самоті,
Хоча літа мої не ті,
Ще можу дещо наздогнати!

В житті трапляються і хиби,
Та є за обрієм – Едем,
В який з коханим ми ввійдем,
Як в лоно райської садиби.

І поки, смерть свої очниці,
На мене ще не навела,
А в грудях крихта є тепла,
І серце марить у нічниці,

Дощенту кину все, що маю,
До пристрастей в о той вогонь.
Нехай торкнеться моїх скронь –
Блаженство і заллє до краю,

Моє єство по самі вінця.
Себе усю я віддаю,
Як здобич взяту у бою,
У руки першого чужинця,

Який спаде мені до ока.
Пройду через о те жерло,
В яке мене тут занесло,
Як в прірву, що лягла глибоко.