Олег Романенко. Поэма в стихах

*
На каком-то из моих выпускных –
может,  в девятом классе,
может одиннадцатом,
или вообще универе –
я стоял в актовом зале и
валился с ног от весны,
минувшей едва лишь,
от переизбытка любви в крови,
от передоза О2 в лёгких…
Но вышел оратор и  произнес:
«Беспечное время закончилось,
приготовьтесь к ударам судьбы».
Я прошёл через зал
и врезал витии по морде –
он упал, и я добивал его ногами,
пока меня не оттащили…
Лежа в своей крови,
он думал о том, что он
вполне приготовился к этим ударам судьбы.

*
Поезд остановился –
и стало слышно, как люди сопят.
Я проснулся от храпа над  ухом
мужичонки с верхней полки.
Он храпел с таким упорством и настойчивостью,
так громко  и так мерзко,
что я встал, подошёл к нему,
схватил одной рукой за сорочку,
другой за патлы, сбросил  на пол
и начал дубасить голыми ногами по голове,
стараясь основные удары делать мозолистой пяткой.
Поначалу он вопил, потом начал стонать,
пока до него не дошло,
что надо тихонько.

*
Когда ко мне пришли религиозные агенты –
не то Свидетели Иеговы,
не то от Ильинской церкви –
и начали вдалбливать, что жизнь –
это мука, и за каждый успех
нужно платить "кровь из носу",
я врубил музон и расквасил  им губы локтями –
так что забрызгал комнату
тёмной кровью.

*
Один чувак как-то мне ляпнул:
«Будь проще – и к тебе потянутся люди» -
за это я бил его особенно жестоко.

*
У меня был друг,
которого я весьма уважал,
поэтому в жизни не бил.
И лишь, когда он умер,
я вынул его из гроба
и начал хлестать по щекам,
как будто стараясь привести его в чувство.
Я плакал и кричал:
«Ну как ты так мог?!
Зачем ты это сделал?!
Как ты осмелился, сволочь?!»



перевод с украинского:


Олег Романенко. Поема у віршах

*
На якомусь із моїх випускних –
може, з дев’ятого класу школи,
може, з одинадцятого,
чи взагалі з університету –
я стояв у залі урочистостей і
валився з ніг від весни, що щойно минула,
від надлишку любові у крові,
від передозу кисню у легенях…
Але вийшов промовець і сказав:
«Безтурботна пора скінчилася,
будьте готов ідо ударів долі».
Я пройшов крізь усю залу
і вмазав промовцю по пиці –
він упав, і я добивав його ногами,
поки мене не відтягли…
Лежачи у власній крови,
він думав про те, що він
цілком був готовий до цих ударів долі.

*
Поїзд зупинився – і стало чути, як люди хроплять.
Я прокинувся від того, що один чоловік
хропів на мене з верхньої полички
і робив це так заповзято, так наполегливо,
так гучно і так огидно,  що я  встав,
підійшов до нього, схопив однією рукою за сорочку,
іншою – за волосся, скинув його на підлогу
і почав бити голими ногами по голові,
намагаючись основну кількість ударів
завдати своєю мозолистою п’ятою.
Спочатку він кричав, потім почав стогнати,
аж поки не зрозумів,
що треба тихенько.

*
Коли до мене додому прийшли релігійні агенти –
не то від Свідків Єгови,
не то від Іллінської церкви –
і почали переконувати, що життя –
то страждання і що за кожен успіх
треба обов’язково заплатити,
я ввімкнув гучніше музику
і порозбивав їм ліктями губи –
так, що забризкав кімнату
темною кров’ю.

*
Один чувак якось сказав мені:
«Будь простіше – і до тебе потягнуться люди».
За це я бив його особливо жорстоко.

*
У мене був друг,
котрого я дуже шанував,
тому жодного разу в житті не бив.
І лише тоді, коли він помер,
я витяг його з труни
і почав бити долонями по обличчю,
ніби намагаючись привести його до тями.
Я плакав і кричав:
«Ну чого ти помер?!
Для чого ти це зробив, сволото?!
Як ти насмілився?!»