Крила...

Крапками малює дощ калюжі,
Вітер розхристав дівочу мову...
Зорі - очі неба - не байдужі,
Та не по мені нічна промова...
 
Знову потяг, знову мрії... Хмарно...
Ну коли вже збудуться, скажені?
Віра в кожній букві плаче: «Марно»,
Сплять бажання всі мої шалені...
 
Потяг... А здавалось, наче разом
І з тобою ми. Весна минає,
Тягне час додому... Рідкі фрази...
Серце попіл суму посипає...
 
Я думки читаю вітру вголос:
Телефони знають мову зради...
Та мовчать... Я завернуся в лотос
І приборкаю душі торнадо...
 
Стати небом мушу вже одразу,
Щиро посміхнеться доля: «Слабша»...
Я не можу жити за наказом,
Я твоєю ніччю стала старша...
 
Листям обіймаємо каміння,
Все життя вальсуємо по краю...
Так багато прикрощів, сумління,
Та нехай... Кохання я впізнаю!
 
Це життя...Таке воно тендітне,
Крила зроблять душу трішки легше...
Відлетають в небо сни блакитні,
Все минеться... Так, як і уперше...
 
24. 04. 2012