Матiнко...

               
Пролітає весна над полями, а на серці застигла зима.
Як я хочу до матінки, мами! тільки мами ніде нема…
Розказати усе, відітхнути – від доріг, де люди чужі…
Як сувій полотна, розгорнутись – їй, єдиній рідній душі!
Опустила повіки хата, ще й  замкнулася – мов тюрма.
Небо звисло, мов сіра вата, бо під небом мами нема.
Наїжачився, мов сторожа, добрий сад, що садила вона…
І колодязь мовчить вороже, і вода, мов сльоза – без дна…
Бються гуси об сірі хмари, плачуть, падають до воріт.
Розлилися навічні чари, затопили матусин слід.
Всі далекі сліди і ближні, зачорнили усі світи…
Ой куди ж мені, ой куди ж мені, ой куди ж до матусі йти?
Із крилом перебитим злетіти я б зуміла – та все дарма…
Бродять, плачуть нічийні діти -- ті, що мами уже нема…
Хоч на хвильку б маму зустріти! А по тому -- нехай зима…
Як без мами не хочеться жити! Мамо, матінко, мамо, ма-а-а-а-а!..

Ілюстрація із Інтернету