На трьох стовпах вiкна обiперлась нiч

На трьох стовпах вікна обіперлась ніч.
А я все рвусь за свою рогівку.
Торкаюсь блідим поглядом місяця до довгих сторіч,
Мільйонів років облич зірок.

Біля мого вікна зібралось півсела, але дивна річ
Люди не помічають цього.
Та, і взагалі, я бачила світ, сидячи на підвіконні.

Я задушила музу, обрізала крила свого вірша.
Не давала повітря, не вигулювала свого крилатого пса,
І він, навіть не знаю, чи помер. А це мої скромні скроні
На папері намагаються врятувати друга…

Чому ж я завжди роблю, а потім думаю..?
Не маю часу, немає в мені місця. Туга
За віршами заглядає небом в рідке вікно, бо я постійно читаю.
Я вчусь.
Або вчусь учитись. Моє ліжко у двох кутках…
Але жадоба творити, мов недосипання. Ними ж і мучусь.
Та у рідкому «вдома» нарешті пишу. Іноді у снах. –
Як не напишу вдома вірш, то ніч перед від’їздом
Стукає, ні – тарабанить і витягує до себе мої мильні сном очі,
І, не відкриваючи їх, складає мені вірші, як Хром,
Свинець, Плюмбум склала Менделєєву.
А зараз сильні
Руки, що вилізли із пащеки літератури,
Тримають мої повіки і зіниці на небі.
А очі не пускають в ніч три доволі похмурі,
Але рідні, стовпи. А може це вони простягають руки
До моїх очей, і, піднявши їх на небо,
Не пускають лазити по дахах людей,
Не говорячи вже про землю..?