***

ЄВАНГЕЛІЄ

Духу того... вистачає не чадіти.
Сили тієї... стає не чадити
і мріять про Яв – “петриківське свічадо”,
в котрій сміються й діди, наче діти.
Ві-і-ітер... Здається, і кору знесе з віт!
Прип’ятів п’ять... Хіросім сім-по-сім...
Димом “фігур” захлинається Всесвіт –
мій розтроюджений Храм голосів.
Змів (змив?) я війська олов’яні в “авоську” –
попросипались у тирсу арен...
Можна б і вуха заклеїти воском,
щоби не чути цей гавкіт сирен.
Можна б гайнути в гаремів покої,
впитись укусом спокуси як слід.
Можна б створити “Мадонну з донькою”
першим, уперше за тисячу літ.
Можна б... Та знову, мов сокіл – зі снігу, я
рвусь, відчуваючи з Небом злиття,
в хижий політ над розкритою Книгою,
над нескінченним Трактатом Буття:
“Авгія стайні” інакше й не вичистить.
Мушу сягнуть безпросвіття пітьми,
“мертву петлю” зав’язати над Вічністю,
в “штопор” ввійти і об Землю – грудьми!
В цівку різниці між формами “Я” та “МИ”
вдарить, як блискавка в древа б’є ствол,
і розгорітись між древніми “ятями”,
кожного разу змінивши єство.
Вершник... п’яниця... волхв сивобородий...
митар... поет... – іпостасі мене.
Книга всіх нас передбачить, народить,
під улюлюкання нас розіпне.
Може, колись увіллю до пісень все,
що пережив за кордоном Доби,
для розуміння вселенського сенсу
сумнівів, мук, каяття, боротьби...
Може. Колись. Коли мудрий Рибалка
десь, перебравши і вимивши сіть,
знову чумацьку проспівану валку –
віче моєї душі воскресить.