Cоната лiта

На сонячній галявині розбещене хлоп’я
Сільцями забавлялося, - впіймало солов’я.
Побігло жваво радісно до рідного села
Похизувати здобиччю, підшукував слова:

«Я мабуть вправний птахолов! Я солов’я впіймав,
А з вас ніхто в своїх руках цю птаху не тримав!!!
Мені співатиме тоді коли попрошу я...
- Дивіться друзі я впіймав у лісі солов’я!!!»

«Дивись, білява, я приніс тобі чудову річ,
Я накажу йому співать для тебе цілу ніч...
Заплющ лиш очі, люба, як будеш ти одна,
Така Соната літа... Вона тобі луна!!!»

В долоні теплі лагідні білявка прийняла
Дарунок срібнокрилий... до хати понесла...
Дивилась, роздивилася, що зламане крило,
Ніколи в неї серденько так сильно не пекло...

І навіть схлип страждання ту тишу не порушив,
«Який герой, – занапастив поранену ним душу...»
Дала водиці солов’ю, до раночку не спала,
Коли на цілий всесвіт в ніч Соната залунала...

Лунала урочисто, до неба долітала,
Любов’ю незбагненною, всі крила лікувала...
Це птаху полохливу, напевно, здивувало,
Бо не вона, а дівчина над всесвітом співала!!!

А вранці срібне пір’ячко розправилося в крила,
Невпевнено, зворушливо до неба полетіло...
Білявка бігла радісно і в далечі тонула...
Добігла до галявини... втомилася... заснула...