Прощавай...

Металлом по каменю іскри течуть,
Очі засліпнуть у сутінку ночі…
Ти зараз підеш у останню путь,
Відійдеш туди, де нічого не хочуть…
Ти зіркою згаснеш у небі життєвім,
Ти зникнеш в могили в»язку каламуть…
Зостанешся Сонця заходом рожевим,
Що тішить наш погляд у мріях заснуть…
Троянди зів»януть, потонуть у бруді…
Тут правда загине, згорить у вогні…
На чорній землі цій лишились ще люди,
Що не покладені в дикій борні…
Та я ще жива! І я не здаюся!
Розпачем повні мої сновидіння…
Ти не почуєш тихеньке «Боюся»,
Я йду лиш туди, куди вкаже веління…
Все, що я маю – лиш вітер в долонях,
Все, що потрібно – лиш мрія в очах…
Все, що моє – розділю я з тобою:
І радість, і щастя, і відчай, і страх…
Все чим я є, все чим так хочу я бути
Ти знаєш усе, ти втираєш всі сльози…
Ти знаєш про те, що так хочу забути,
Про ночі й про те, що шепочуть нам грози…
Та враз затихаєш, стискаєш долоню…
Очі скляніють, душа – у руках…
Шепочеш: «У світі я жив однією тобою…»
Й зникаєш, лишаючи сіль на вустах…