Умер дед. Василь Симоненко

Вот и всё.
Схоронили мы дряхлого деда,
Закопали навеки в землице святой.
Он не выйдет,
неся узелочек с обедом,
на косьбу под горою крутой,
и точилом не станет будить на рассвете
тишину, не посмотрит, как тает звезда,
только  рожь - плачем рос память деда приветит,
незаметно над ним пронесутся года.
Вот и всё.
Схоронили на днях человека,
плоть вернули земле, 
но не дух доброты.
Да неужто же гроб —
жизни будущей веха,
уместит все надежды,
заботы,
труды?
Да неужто ему безразлично отныне,
солнцем радует день,
или ночь наплывет?
В душу боль проползёт, будто уж по стернине,
и отчаянье грудь мне терзает и рвёт.
И готов я
поверить в небесное царство -
так не хочется мне
отпускать в никуда
безымянных,
святых,
несравненно прекрасных,
сыновей этих гордых
земли и труда.
Пусть бы вёсны шальные
неслись в круговерти,
пусть трава прорастёт
сквозь листвянную сень,
не поверю
что дед мой воскреснет от смерти,
но я верю,
что он
не умрёт насовсем.
Думы деда простые
додумают внуки,
в их глазах пламенеть будет дум череда,
все надежды его,
страсти, радость и муки,
всё что он завещал, 
уходя навсегда.


Оригинал на украинском:

Дiд умер. Василь Симоненко

От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито,
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе...
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.


Иллюстрация здесь: http://all-art.do.am/Strans/Litva/Obshee/55730476.jpg