Мисливцi на снiгу

Нотатки до картин пана Брейгеля


Сніг навкруги, пухнастий, білий сніг,
такий пухнастий, білий, ніби крила
розкрили янголи та кинули до ніг –
людських, те біле пір'я, що все вкрило.
Біліше білого те пір'я, і усе,
що вкрито ним, легким та білим,
лежить під снігом – снігом, що спасе
цей світ спасінням нам не зрозумілим!
Але вже чути: гомін, кроки; йде
нога людська, по тому снігу.
Сліди глибокі – плями де-не-де
темніють, але в кожнім кроці – втіху,
почути можна. Втіха та гучна,
народжує у серці радість, наче
лише спроможна саме тут вона,
нам повернути спогади – дитячі.
А сніг лежить, пухнастий як завжди,
вкриваючи мости, дахи, дороги,
як білий звір, лежить біля води,
пухнастий для очей, для рук – вологий.
І вже мисливці, після ловів йдуть,
їх пси оточують мисливські,
вже стомлені, бо не снують,
поміж ногами по дорозі слизькій.
Мисливці йдуть, і як на зустріч їм,
зринає став, як в морі острів,
навколо вкрито снігом все пухким,
дороги та мости, дахи ним вкриті – гострі.
Ним вкрито все, біліє далечінь,
Під небом темним та похмурим,
біліє все і тільки тінь –
чорніє, що лягла під мури.
Але її посунув білий сніг,
як звірю звір, він наступив на лапи.
І в цим двобою, тінь він переміг,
свою межу на цій накреслив мапі.
Біліє сніг, як рама до дзеркал,
так ніби, тільки цього й треба,
щоб кожний став – почув хорал,
який до них співає небо.
А сніг лежить, і поряд крига з ним –
виблискує як хвилі в морі,
але з веселим ковзанням своїм –
ковзанярі летять у тім просторі.
Світ завмирає і лунає сміх,
іскриться крига, й ріже очі,
і дивиться з гори, кружляючи на сніг –
сорока, й щось скрекоче по-сороче.
І світ завмер під поглядом отих,
як чорна ніч – очей сорочих,
де в кучугурах сніг – пухких
заснув собі, так солодко й охоче.
Усе в снігу: дороги та мости,
дахи, млини, десь в далечі – собори,
і вже здається, ніби світ застиг.
Застиг в оцій картині – неозорій.