І якось раптво твої очі стали
моїм словом.
Нам було боляче.
Майже синхронно, хтось
всотав усю радість
із світу цього,
разом с тобою.
Немов би,
твій сміх - то лише відмова
від сну казкового, від утоми...
І ти смієшся голосно, неначе
плачеш,
що така вдача.
Хіба ти не бачиш, що
навколо твоє слово лине,
крізь очі
мої,
немов хоче знайти
відраду, скам'янілу втрату,
щоб
вдарити тебе!..
Моя порада:
втрачаючи здоровий глузд,
намагайся встати,
аби не спати,
аби не стати
лише примарою болючої
страти мого серця.
Хіба ти не чуєш? Воно палає,
немов лебедина зграя,
що повертає
на своє озеро.
А хочеш, давай спитаєм у
долі, чому ми так часто тікаєм
від Осені,
що внаших думках
посивілою просіддю,
невміло ступає...
Я благаю!
Я хочу втратити всі твої
жалощі,
аби в твоїм сміху були тільки
радощі,
а в очах одне лиш слово,
що мовить
моїм передзвоном.
якось раптово...
© Copyright: Жозефин Де Лионкур, 2012
Свидетельство о публикации №112040509081
Свидетельство о публикации №112040509081
Рецензии