Светает...
Серп месяца виден чуть-чуть спозаранку.
Не знаю, то ль вспыхнула в травах роса,
То ль сине так светятся очи скифянок.
С вершины кургана мак криком горел,
Стелился туман, словно саван печальный.
Как будто монашки, на ранней заре,
Склонились и молятся белые мальвы.
Что ожидать мне от нового дня?
Чем расплачусь за встречу с тобою?
Золотом скифским? Движеньем огня?
Иль долею, может? Иль, может, – собою?
СВІТАЄ...
Світає, і небо поволі згаса.
Круг місяця тоншає срібний серпанок.
Не знаю, в степу спалахнула роса
Чи синьо засяяли очі скіф’янок.
Ще мак над могилою криком горів
І слався туман, ніби саван печальний.
Мов білі черниці, при світлі зорі
Хилились в молитві мальовані мальви.
Що ти для мене готуєш, мій дню?
Чим розплачуся за зустріч з тобою?
Золотом скіфським? Двигтінням вогню?
Чи долею, може? Чи, може, – собою?
(Борис Мозолевський. Поезії.-Київ, 2007,
С.80)
Свидетельство о публикации №112040307677