Сади...

Сади цвіли в ту  дивну  ясну пору,
Ми стрілися з тобою навесні.
В коханні клявся ти мені на морі:
«Не кину я тебе ніколи, ні!»

Два роки пролетіли, наче день,
Щоденно ми ходили під наш клен…
Доки у нашу долю не ввійшла
Сповільненою ходою Вона…

Тепер цього нікому не змінити,
Тепер я прагну не вмирати – жити,
І, хоч в моєму серці біль від рани –
Усе забути прагну я, коханий.

Тебе кохаю -ти це добре знаєш,
Дощем я плачу по твоїм вікні.
У снах моїх з’являєшся й зникаєш,
І тихо так шепочеш:» Ми – чужі»

Я знаю – все тепер не повернути,
Та й хочу  лише  тільки одногО –
Сміятись і радіти, щоб забути
Тебе коханого, єдиногО.

І я на зло собі піду на танці,
А може познайомлюсь з кимось там,
Додому заявлюсь аж рано вранці,
Заради нього все в житті віддам.

Хоча це все – одні лиш тільки мрії,
Я не скажу: «Коханий мій» йому…
Колись настане день такий, можливо,
І буду я радіти усьому.
травень 1997