Забув добро

Жив чоловік — веселий, не лукавий,
І в міру щедрий, гарний, добрий був.
З дружиною  був люблячий, ласкавий
Став можновладцем - і усе забув.
Забув батьків, і друзів, і дружину.
Забув, що сіяв і любив дітей,
Покинув, згодом, і свою родину,
І перестав вітатись до людей.
Забув всіх тих, які добро творили,
Які не зрадили і завжди берегли.
Підтримували, вірили, любили...
Нічим його утримать не могли.
Розбагатів...  Завів нову дружину
(ровесницю молодшої доньки).
Купив будинок, дачу і машину,
Не допоміг ані  доньці, ні сину...
Забувся, що поважні мав роки.
Але вони про себе нагадали...
В один прекрасний день він захворів.
Інсульт... там другий... Як всі не спасали,
Але подався, похудів, змарнів.
Рука не діє, ногу вже волочить,
Спирається на палицю, як йде.
Розтягує слова, погано бачить...
Дружина, звісно, діло молоде -
Не хоче доглядати інваліда,
Щоденно то в салоні, то в кафе.
Чого ж їй молодій триматись діда?
Від нього, вибачте, уже сечею тхне.
В лікарні місяцями залишає...
Найняла медсестру — хай доглядає!
Все тоньший гаманець і без посади...
А він її рідким візитам радий.
Побачить, бідний, плаче, мов дитина,
І жаль його... Але ж була родина,
Були і діти, і дружина вірна,
І господиня гарна і розумна.
Та захотілось, бачиш, молодої...
Хіба ж хотілось доленьки такої?
І гаманець з грішми не допоміг,
Бо від біди такої не вберіг.