Друговi Вiталiю

Коли печаль захоплює думки
І серед ночі темної не спиться,
Я згадую цікаві сторінки
Із нашого безхмарного дитинства.
Я згадую, як ми, такі малі,
З невдач своїх лиш голосно сміялись.
Чи ми боялись жити, як жили?
Та ні! Нічого зовсім не боялись!
Ми мріяли створити власний світ,
Ми прагнули до мандрів фантастичних,
Хотіли збудувати вертоліт
І вчинком здивувати всіх незвичним.
Ми думали, що є підземний хід,
В якім колись давно шляхетне панство,
А краще – наш якийсь далекий дід
Сховав своє неміряне багатство.
Хотіли ми ловити крадіїв,
Сховати бабу Марфу від Михайла,
Мирити із собаками котів
І виполоти сіянку охайно.
А ще були у планах кораблі,
Польоти на важких залізних левах,
Розкопки таємничі на землі
І плетені будинки на деревах...
Ми зичили лиш доброго всьому
І для добра так віддано старались,
Але не знали ми тоді, чому
Ідеї наші так і не вдавались.
Та головне, що ми не піддались,
Зуміли ми не впасти в небуття,
І ще не раз згадаєм, як колись
Робили перші кроки у життя.