Спокуси святого Антонiя
Коли в душі по закутках,
Ховаються думки огидні,
Немов зійшлись зі всюди злидні,
Як тіні колихати страх.
І ніч безсонна ріже очі,
А сон не йде, й лише тяжіє
На віях маревом, що зріє
І метушиться, і шепоче.
Тоді я чую голоси,
Що ніби в серці промовляють,
І пропонують, спокушають –
Усі бажання, лиш проси!
І ті благання так відверті,
Солодкомовні, милозвучні,
Так з моїм тілом нерозлучні,
Так ніби не існує смерті.
Вони підступно, крадькома,
З усіх сторін мене оточать,
І розум зводять і морочать,
Ведуть шляхами кількома.
А навкруги почав танок,
Мерзенні бестії та біси,
Вар’яти, жебраки, гульвіси,
Собі до пари взяв жінок,
Таких ж скалічених і хворих,
Як їхні душі і тіла,
Спотворених волінням зла,
У володіннях неозорих.
І лише миттю, хтось із них,
Прийнявши янголів подобу,
Красу одягне як оздобу,
Для жартів низьких та дурних.
І вабить хтивістю мене,
Аж в тім запалі шаленіє,
І вивертається як вміє,
Допоки в танці не мине.
А як відчує, що не в змозі,
Моїм єством заволодіти,
То починає в груди бити
Себе, від відчаю в погрозі.
А я пізнавши духа міць,
Як мій заступник, той Антоній,
Що силою в своїй долоні,
Долає в сяйві блискавиць,
Усіх цих покручів й демонів,
Їх слуг, приспішників, рабів,
Гамуючи пекельний гнів,
Тих ненажерливих драконів.
Скидаю з себе ту мару,
Той саван вічної облуди,
Під пологом якого люди,
Ведуть між тілом й духом гру.
Свидетельство о публикации №112033005387