Фабула Авеля

Це не сезон погоди, а ніч каяття до Єви.
Не тому крила в’ялі, хоч і молоді
Не для того місяцем повним
Освітлена прірва твого польоту
Не тому погляд відведений на сірі хмари,
неповноцінні.

Рішуче вицарапане сховище для страху і стиду
І закривши вуха, що не чути позов місяця
В якому час відбілений і настояний
Так само, як і у твоїх хвилюючих принципах

Звісно! Посеред несамовитих запитань
«А хто зміг?» і «Хто знайшов призначення?»
чути скрегіт прохань про волю і свободу ангелів
Але ти лиш людина! Справді, тепер лиш людина
Яка позбавила себе неба.

Та на полотні неба пріоритетно видніє місяць
із викарбуваною фабулою смерті Авеля.
Та чому ж шумить вона у тобі?!
Чому ж закривши вуха,
ти чуєш ниття інфантильних спогадів про рай?!
Чому ж крила свої в’ялі і молоді стидаючись приховуєш
напередодні ночі пробудження?!

Це не сезон погоди, а ніч належного Темряві.
Та проростає світло над руками твоїми
І кров твоя синя дасть сили для польоту через прірву
І ти згадаєш, що ти брат собі, і що син своїй матері.
І ти згадаєш своє небо. І що Місяць ти на тому полотні.
Але чомусь погляд твій відведений лиш на сірі хмари,
неповноцінні.
8.03.2012 3:12