из Бабочки И. Бродского. Укр. интерпретация

"Метелик"  (уривок)

І

Ти  мертвий..  чи  то  смерть? 
Ти  жив  добу  в  азарті. 
О  сум  який  у  жарті
Творця!    Ледь-ледь
довимовлю  оці
"ти  жив"  ,  цю  єдність    дати 
народження    й    як  стати 
в    моїй  руці
тебе  пилком.    І  я 
рахую  вперше
з  двох  кількостей  одне  лиш
у  межах    дня.

                ІІ

Тому,    що    дні    людей    — 
ніщо.    Всього  лиш 
ніщо.    Їх    не    приколеш, 
і    їжею    очей 
не    зробиш:    вони 
на  фоні    білім, 
не    володіють    тілом, 
незримі.    Дні, 
вони    як    ти;    вірніш, 
вагу  день  має, 
як  зменшений    до  краю.
Знайти  облиш.

                ІІІ

Сказати,    що    із  мрій 
ти?    Ну  а    що  же   
в    руці    моїй    так    схоже
на  колір  твій  — 
не    плід    він  небуття. 
З  чиєї  ласки
і  так    рум’яне  краска? 
Навряд  чи  я, 
клубок  або  ланцюг 
безкольорових  слів, 
враз  уявити  б  зміг 
палітру    цю.
               
IV

На    крильцях  є  твоїх 
зіниці,    вії    — 
птахи,  красуні,  мрії    — 
скалки    чиїх, 
скажи    мені,  це  лиць   
портрет    летючий? 
Твій    випадок  живучих 
яких    крупиць 
являє    натюрморт: 
речей,    врожаю?
і    риболовлі    раю 
трофей-ескорт...

V

Можливо,  ти  –  пейзаж,
і,  взявши  лупу,
я  виявлю  всю  групу
німф,  танець,  пляж.
Там  ясно  як  удень? 
чи  там  журливо,
так  як  уніч?  й  світило
яке  у  нім
зійшло  на  схил  зірок?
чиї  фігури?
Яка,  скажи,  натура  –
його  зразок?

VI

Гадаю  я,  що  ти  –
штрих  до  портретів:
зорі,  лиця,  предметів  –
і  тих,  і  тих.
Хто  майстер-дивосвіт,
що  брів  не  хмурив
й  наніс  в  мініатюрі
на  них  той  світ,
що  зводе  нас  з  ума,
бере  нас  в  кліщі,
де  мисль  про  річ  ти  віща,
ми  –  річ  сама?..

__________________________

И.Бродский.  БАБОЧКА  (отрывок)

                I

Сказать,    что    ты    мертва?
Но    ты    жила    лишь    сутки.
Как    много    грусти    в    шутке
Творца!    едва
могу    произнести
"жила"    —    единство    даты
рожденья    и    когда    ты
в    моей    горсти
рассыпалась,    меня
смущает    вычесть
одно    из    двух    количеств
в    пределах    дня.

                II

Затем,    что    дни    для    нас    —
ничто.    Всего    лишь
ничто.    Их    не    приколешь,
и    пищей    глаз
не    сделаешь:    они
на    фоне    белом,
не    обладая    телом,
незримы.    Дни,
они    как    ты;    верней,
что    может    весить
уменьшенный    раз    в    десять
один    из    дней?..

 III

Сказать,    что    вовсе    нет
тебя?    Но    что    же
в    руке    моей    так    схоже
с    тобой?    и    цвет    —
не    плод    небытия.
По    чьей    подсказке
и    так    кладутся    краски?
Навряд    ли    я,
бормочущий    комок
слов,    чуждых    цвету,
вообразить    бы    эту
палитру    смог.
               
IV

На    крылышках    твоих
зрачки,    ресницы    —
красавицы    ли,    птицы    —
обрывки    чьих,
скажи    мне,    это    лиц
портрет    летучий?
Каких,    скажи,    твой    случай
частиц,    крупиц
являет    натюрморт:
вещей,    плодов    ли?
и    даже    рыбной    ловли
трофей    простерт...

                V

Возможно,    ты    —    пейзаж,
и,    взявши    лупу,
я    обнаружу    группу
нимф,    пляску,    пляж.
Светло    ли    там,    как    днем?
иль    там    уныло,
как    ночью?    и    светило
какое    в    нем
взошло    на    небосклон?
чьи    в    нем    фигуры?
Скажи,    с    какой    натуры
был    сделан    он?
    
 VI

Я    думаю,    что    ты    —
и    то    и    это:
звезды,    лица,    предмета
в    тебе    черты.
Кто    был    тот    ювелир,
что,    бровь    не    хмуря,
нанес    в    миниатюре
на    них    тот    мир,
что    сводит    нас    с    ума,
берет    нас    в    клещи,
где    ты,    как    мысль    о    вещи,
мы    —    вещь    сама?..


1972