Я пам ятаю шелест трав

Я пам’ятаю шелест трав, Твій стогін томний та глибокий,
У сні сплітались наші ноги, а вітер кучерями грав.

Ми пізнавали шепіт гір і вод безмежне шарудіння,
Ми проростали, мов насіння, ми дихали, мов звуки лір…

В той час – були одним створінням, ми жили ніби одним днем,
Палали вдвох одним вогнем. Яскраві Божії творіння.

Я так багато тоді мав : у грудях - зір світило ясне,
Це почуття, таке прекрасне, тоді до ніг Твоїх поклав!

Я міг би із небес світити, коханню посміхатися щоранку.
Чекати променем на ганку, долоні світлом ніжним гріти.

Теплом наповнювати їжу, коханням насищати воду…
Прошу, залиш мені свободу, чи Ти кохала мене іншим?

Якщо я сяду в Твоїм домі, мій шлях закінчиться небесний,
Хоч я люблю Тебе безмежно, моя душа так прагне волі!

У ніжності Твоїх обіймів проллється все моє життя,
У пристрастях на стільки сильних, що я втрачаю своє Я.

Не можна Сонце зачинити та гріти схил одної брівки.
Не можна… милістю зв’язати, прикути ніжністю до клітки.
Не можна… Та спитайте Сонце, чи легко вічно Землю гріти?
Не можна вічно з тими бути, кому судилося світити.