Бавився вітер твоєю льняною косою,
Сіру спідничку зухвало здіймав догори,
Ніженьки білі, омиті дрібною росою
Понад землею летіли назустріч зорі.
Ти босоніж дріботіла так хутко і спритно,
Мов рятувалась від хижих, розгніваних хмар,
Щічки твої пурпуровими маками квітли,
Вітер спивав з них чудовий медовий нектар.
Я переймав, мов пташину тебе на стежині,
Ти пригорталась до теплих юнацьких грудей,
Устонька ніжні, солодкі від ягід ожини,
Я цілував, потайки від дорослих людей.
Боже Всевишній, чи вартий я був того щастя?
Я так кохав те маленьке біляве дівча,
Степ розстилав нам духмяний свій килим квітчастий,
А на світанку вже птах про розлуку кричав.
Доле людська, нащо чиниш над нами розправу?
Чом розбиваєш беззахисні щирі серця?
Степ за селом і розбурхані хмари дірчаві
Перше кохання не завжди ведуть до вінця.
Перше кохання
© Copyright: Ольга Карташова 2, 2012
Свидетельство о публикации №112031709882
Свидетельство о публикации №112031709882
Рецензии