На відстані простягнених долонь
Іде повз мене осінь - не вертає.
І потайки шепоче:"Прохолонь.
Поглянь - птахи вже ген за небокраєм.
Твої птахи, ясні твої літа."
Але чому, чому їх так багато?
О, осене, скажи їм золота:
Я все одно їх буду виглядати.
Напровесні, коли розтане сніг,
І розімкне ріка скляні вериги,
Я відшмагаю старість - навідлІг
І розтоплю в душі уламки криги.
Не прохолону!Ні!Не сподівайсь!
Сама собі не дам зальодяніти.
І подарую свій останній вальс
Тому, кого не в змозі розлюбити.
***
© Copyright: Ольга Карташова 2, 2012
Свидетельство о публикации №112031707305
Свидетельство о публикации №112031707305
Рецензии