Дом

В. Висоцький.

Дім.

Ось принишклий дім вітром хилиться.
Темні вікна в нім мертво дивляться.
Понад яром став – видно ще здаля,
Тільки ворота розкрива на шлях.

Хоч стомився до скону, розпріг я коней.
Може є хтось з людей, і поможуть вони?
Та нікого. Лиш тінь промайнула з сіней,
Звузив коло шуліка, ширяючи вниз.

На поріг ступив – наче б то корчма.
Чи живе, чи спить? Хазяїв нема.
Подорожнім зиск – вберегти кістки.
Навкіс образи, сірі рушники.

І точилась розмова тривожна й чужа,
Хтось гармоніку рвав, роздираючи міх.
Під столом тьмяно зблиснуло лезо ножа,
А в повітрі стояв божевільності сміх.

„Розкажіть мені, що за дім такий
Потонув в пітьмі, мов барак чумний?
Як так можна жити, який це лад,
Щоб вогонь згасити святих лампад?

Душі замкнені. Навстіж оселя стоїть.
Де хазяїн? Його б пригостить до пуття.”
Мені кажуть: „Були довгі мандри твої.
Ти забув і людей, і їх звичне життя.

Сморід скислих душ вкрив корости шар.
На яку біду нам майно лишать?
 Живемо сповна, і дають нам в борг
Келишок вина, бійку та зашморг.”

„Я з конями лишив вовчу зграю позад,
До останку всі сили в дорозі віддав,
 Щоби місце знайти, де в святих образах
Замість стогону – спів і де рівна хода.”

„Де ж місця такі, в нас не чувані?” –
В злість навпошепки губи стулені –
„Так велось в віках, а не рік чи два.
В храмових стежках поросла трава.”

І з кіптяви, де криво ікони стоять,
Я, на відчай душі, гнав світ за очі в путь,
Куди коні несли. Може в інших краях
Люди стрінуть мене, що як люди живуть.

Скільки літ за тим плином сплинуло,
В них кидало мене – не докинуло.
Тільки пісню жаль. Розпочав таки.
„Очі чорнії... Білі скатерки...”


Змовкли голоси. Спить оселя та.
Мабуть, Божий Син, що зійшов з хреста,
Одинцем лишив її з бідами.
 Упокій душі, що не відає.