Баллада о любви

В. Висоцький

Балада про кохання.

Коли вода всесвітнього потопу
Ввійшла в свої звичайні береги,
Із шумовиння бистрого потоку,
Не маючи ні тіла, ні ваги,
На березі кохання опинилось
І, зараз же, до строку розчинилось
В прозорому повітрі, наче скло.
А строку сорок сороків було.

Та диваки бувають між людьми –
Вдихають суміш повними грудьми,
Ні нагороди не ждучи, ні кари,
І, думаючи дихати дарма,
Легенями трапляють обома
В обійми дихання, що їм іде до пари.

Цвіт полів закоханим стелю,
Щастя їм, вві сні і наяву.
Я люблю – це значить, що живу.
Я живу – це значить, що люблю.

Мандрівок і блукань на грані муки
Дорогами кохання не злічить,
І лицарю, що не опустить руки,
Той лік випробувань за щастя мить
Відміряє і відстані, й розлуки,
Де відпочинок з спокоєм не спить.

Не повернуть безумців до керма.
В житті ціни достатньої нема,
І жодної платні тому замало
Сповідуючим лиш одну мету:
Щоб тільки павутину золоту,
Протягнену між ними не порвало.

Свіжий вітер обраних п`янить,
З ніг збива, із мертвиш воскреша.
Хто в житті не зможе полюбить –
Та життя не відала душа.

Тим, що на смерть любов`ю захлинулись,
Неначе шепіт – камнепад в горах.
Їх відповіді осуду вернулись
З рахунком на крові і на сльозах.
Заснулим так, що більше не проснулись,
Поставте мовчки свічки в головах.

Хай душам їх устелять квіти путь,
Не змовкнуть голоси їх, не умруть,
І Вічність диханням одним із ними дише.
Зустрітись їм із видихом в устах
На зоряних дорогах і мостах,
На перехрестях Творення і тиші.

Я поля закоханим стелю
І свій спів, вві сні і наяву.
Я живу і, значить, я люблю.
Я люблю і, значить, я живу.