Серце летючого неба

           Давно-давно,  коли діти  ще бігали босоніж усеньке  літо,  коли кульбабки,
достигаючи,  здіймалися,  кружляючи  білими пухнастими парасольками,   давно-
давно,  коли  ми  співали тихо і радісно,  щиро  люблячи  увесь  світ, ще не  встиг-
нувши  його  зненавидіти  за  біль,  безжальність, холод  байдужості,  давно коли
вітер ще  заплутувався  у  квітах, які  ми  садили  та   викохували   власними
руками,   небо   ще   мало   власне   серце  .
          Точніше  небо пульсувало  разом  з нашими серцями в  унісон,  і ця  вібрація
зливалася  з  нашим   коханням,  горем,  переживаннями,  не  залишаючи  нас, 
немов  маленьких   дітей,  напризволяще,  даючи  надію,  що   ми  не   одинокі   в
цьому   величезному   світі.
          Але  літо скінчилося. Ночі стали осінньо-прозорими, прохолодними, немов
кришталь  гірської  печери.  Промені  ще переливаються  та   виблискують.  Зорі
ще  обертаються навколо чорної  бездонної сфери  небес, але   вже  не  мерехтять.
Тихо.  Порожньо. І  тільки  місяць  все всміхається своєю сценою  Каїна та  Авеля.
- Людоньки , пекло вже  тут ! - думається після пробудження, коли ще  темно,
сиво,  коли  все ще оповите холодним сірим туманом.  На серце накочується  хви-
ля за хвилею відчай, та скорботи…  Але  ні, це  невірно!  Море чорної  ночі  прорі-
зують  ледь  відчутні  коливання  твого тихого дихання.  І  вікна  починають  світлі-
шати.  Світ  знову  рушає.   Все швидше, швидше аж поки ми знову  не  почуємо
всім  своїм зболеним єством,  любов’ю,  що  палає  в  нас,   серце  летючого  неба.