Дещо про фiзичнi властивостi болю душi...

        Все своє життя ми йдемо цим світом, пронизані душевним болем, скорботами, стражданнями, часом вимірюючи відсутністю такої емоції, навіть складової частки буття, щасливість прожитих років, днів, миттєвостей. Порівнюючи сутність душевного болю з навколишнім світом, я з подивом помічаю схожість людської душі з хвойними та деякими плодовими деревами, що лікують нанесені рани напливами живиці чи духмяної плодової смоли. Душевний біль за своїми властивостям схожий на цю смолу. Тільки ця субстанція, несучи всі кольори та запахи наших страждань, скорботних переживань, повинна бути більш гіркою, темною, густою.
     Ми носимо на собі маленькі панцирі, мушлі із пережитого болю, подеколи навіть хизуючись цими мимовільними прикрасами.
     Люди байдужі, холодні, черстві, звертаючись до душевно-зраненого чоловіка з крижаною жорстокістю, наражаються на гострі скалки розбитої, закам’янілої від холоду, смоли болю, отримують цей біль у відповідь. Інші, не зовсім щирі, начебто співчуваючи, а насправді тільки про людське око виказуючи своє співпереживання, бажання допомогти, розтоплюють тільки верхній шар живиці страждань.
     І ось панцир перетворюється на пастку для брехливих співчутливців, які, як мухи до липучки, приліплюються до тебе і ніяк не можуть зрозуміти, що ще їх тримає тут, адже вони вже нібито сказали всі необхідні для такої ситуації фрази та слова. І тобі стає бридко і важко від необхідності відірватися, вирватися від такої нав’язливої опіки.
     Справжні, істинні почуття, що несуть в собі жар щирого серця, швидко розтоплюють смолу душевних скорбот. Людині одразу стає легко, вільно, адже смоляний панцир – це важкий тягар. Але не забуваємо, що під захисною оболонкою часто є ще незагоєні рани. Тому не покидайте відігріту душу на холодних вітрах самотності.
      “Ми відповідаємо за приручених”, - казав Екзюпері. Смола болю душі також може раптом спалахнути яскравим смолоскипом при набутті нею певної критичної маси. В такому випадку замість людини може залишитися покорчений чорний стовбур, обгоріла мумія. Але найчастіше цей вогонь милосердно здіймає нас до неба, до дверей, де всілякі судження наші стають недоречними.
     Мабуть, тому і згоряють так рано люди істинні: творці, музиканти, поети, всі ті, хто не можуть байдуже сприймати пекло, що твориться на Землі дітьми Господа нашого.
А може ця скорботна смола і є та славнозвісна амброзія для богів?
То вже є предмет досліджень ангельських.