Синичка дзьобом стукала в вiконце...

Настане час, зів'януть квіти в полі.
А там і пелюсточки опадуть.
І на долонях викарбує доля -
Дороги, що до вічного ведуть.

До дідуся тягнулася онука,
Й питалася - "Куди зібрався ти?"
А діду сльози капали на руку,
Бо відчував - йому пора іти.

Синичка дзьобом стука у віконце,
А вітер гне калину до землі.
Дивився дід на захід свого сонця
Біля воріт у рідному селі.

Спитали діти - "Ну куди ж Ви, тату,
В таку студену ніч побредете?
Без Вас... без Вас порожньо буде в хаті,
І в душах наших снігом замете".

-"Ви не хвилюйтесь, я ж бо, вам залишив
Своє тепло на довгі-довгі дні.
Пора мені - зове похмура тиша...
Так хочеться спочити вже мені".

Онука діда лагідно торкає,
На вушко шепотить йому слова...
Вона одна чарівне слово знає -
Від Бога в неї світла голова.

- Я, каже, - хочу братика й сестричку.
І прилягла тихенько на бічок.
Дививсь дідусь в її невинне личко,
І посміхнувсь, згадавши казочок.

І передумав він про захід сонця,
Й молив у Бога ще коротку мить...
Синичка дзьобом стукала в віконце,
І приказала довгі роки жить.
6