Миргородом зву

У мальовничій Україні,
Де Слобожанщина лежить,
На рідній мені Полтавщині,
Містечко Миргород стоїть.
Там кожен ранок, на світанку,
Воно, під пісню солов’я,
Своє гарненьке біле личко
В ріці Хоролі умива.
Купається у срібних росах,
Коштовніших від кришталю,
Вдягається в зелені шатра,
І землю прикраша мою.
Там вдень яскраво світить сонце,
Дарує ласку і тепло,
У місті завжди дуже мирно,
Панує радість і добро.
Там кожна квітка при дорозі,
Вклонившись, привітає нас,
Там лебеді злетять у небо,
Коли настане їхній час.
Там кожен вечір пломеніють
Зірки каштанових суцвіть,
Сузір’я в танці закружляють –
Їх не спинити ні на мить.
Берези розпускають коси,
І б’ють фонтани до небес,
Все розквіта і завмирає,
Все місто повниться чудес…
Дрімає місто, спочиває,
Укутавшись у ковдру з мрій,
Над ним лиш місяць спочиває
Без сну, мов справжній вартовий.
Він бачив все, багато знає
Про кожного, хто в місті був.
Та він нікому не розкаже
Про таємниці, що почув.
А завтра знов сонечко встане,
І Миргород засяє знов.
В нім справедливість запанує,
І мир, і спокій, і любов.