Я розумію, що повинна відректися,
Лишити тую клятую надію.
Але приспавши біль на самоті,
Я знову в твоє добре серце вірю.
Чимало було гіркоти від втрат,
Пекучих щоки й душу сліз солоних.
Та поступово біль моя холоне,
Вщухає та нарешті в серці тоне.
Мене, журба, хуткіше покидай.
Твій попіл вже затьмарив ясні очі.
Ти напувала душу через край,
Прокралася в мої безсонні ночі.
Та вороття в минуле вже нема.
І скільки б цвіль буття не прожирала,
Минула вже фатальна та зима,
Що наші душі так безжально роз’єднала.
27.02.2012
Я розумiю, що повинна вiдректися
© Copyright: Екатерина Недвигина, 2012
Свидетельство о публикации №112022709766
Свидетельство о публикации №112022709766
Рецензии