Життя колишнє затихає
У серці ранених тривог,
Солодку пісню не співає
Про те, як видумав нас Бог.
Слідами зігнаних в нікуди
Шепочуть трави і ліси,
На себе вже не схожі люди,
Нерівні їхні голоси.
На перший погляд, як раніше
Всі йдуть кудись, їх травить час,
Когось машини звук потішив,
А хтось забув давно про вас.
Все просто, тихо. Зла буденність
Читає мрії юних днів,
Але втрачається валентність
І жити ти не так хотів.
Рослина, втрачена істота
Це все, для чого ти живий,
Розміняна жива банкнота,
Елітних творів вартовий.
І як не прикро, не фатально
Ми винних не змогли знайти,
А правда піниться безжальна:
Всі ми винні, я і ти.
Вмерли думка і ідея,
Зникли розум і слова,
Не врятує добра фея,
Хоч душа десь там жива.
І тоді всіх стане менше,
І тоді я вам скажу:
«Бив тривогу я не перший,
Хоч не вам я і служу».
***
© Copyright: Антон Онацько, 2012
Свидетельство о публикации №112022509502
Свидетельство о публикации №112022509502
Рецензии